Лист незнайомої - Стефан Цвейг

сміху, цнотлива богиня, що несподівано з’явилася з-поміж вічнозелених плющів південного саду, з м’якої блакиті дзеркального озера; вдома це струнке, гнучке тіло ніколи так нестримно не віддавалося палкій, мов танок, грі. Авжеж, ніколи не бачив він її такою в похмурих, задушливих мурах міста, ніколи, ні на вулиці, ні в кімнаті так не дзвенів її голос, що ніби звільнився від усього земного, – так жайворонок співає свою радісну пісню… Ні-ні, ніколи ще не була вона така гарна! Старий прикипів до неї очима. Він забув про все навколо, бачив тільки це біле полум’я, що майоріло в повітрі. І міг би так стояти без кінця, невситимо вбираючи в себе її образ, – як ось вона, високо підскочивши, спритно зловила останнього підкинутого м’яча і, розпалена, захекана, переможно всміхаючись, притиснула його до грудей.

– Браво, браво! – наче прослухавши арію з опери, заплескали в долоні троє чоловіків, що зацікавлено стежили за її меткою грою.

Їхні голоси привели старого до тями. Він люто глянув на них.

«Ось вони, падлюки! – вистукувало його серце. – Ось вони… Але хто ж саме з них?… Хто з цих трьох джиґунів володів нею?… Які вони всі причепурені, які напахчені, виголені, дармоїди… Ми в їхньому віці скніли по конторах у латаних штанях, оббивали пороги клієнтам… а їхні батьки, може, ще й досі так скніють, гнуть на них горба… а вони катаються собі по світах, крадуть у Бога день по дневі… Іч які – веселі, засмаглі, очі зухвалі… Чому ж їм не бути веселими та бадьорими!.. Досить такому жевжикові сказати кілька солоденьких слів марнославному дівчиськові, і воно вже ладне йому віддатися… Але хто ж із них, хто?… Адже один із них і тепер подумки бачить її роздягнену і цмокає язиком: а я її мав… Він знає її всю і думає собі: сьогодні ввечері знов… і крадькома підморгує їй… Мерзотник!.. Убити б його, собаку!»

Його помітили звідти. Дочка помахала ракеткою й засміялася, чоловіки вклонилися. Він не відповів, тільки підпухлими, налитими кров’ю очима дивився на її гордовиту усмішку: «І ти ще можеш так сміятися, безсоромна!.. Але й той, певне, посміхається собі нишком і думає: «Он він стоїть, старий, дурний єврей, що цілу ніч хропе собі в ліжку… якби він тільки знав, старий йолоп!..» Так, так, я знаю, ви смієтесь, ви обминаєте мене, мов брудну ганчірку… але дочка – о, дочка гарненька й готова до послуг, вона притьмом лізе до вас у постіль… а мати, правда, трохи затовста й підтоптана, підмальована й підправлена, та проте якби їй слово сказати, то, може, й вона б не відмовилася… Ваша правда, собаки, ваша правда: адже вони самі, шльондри, за вами бігають… Хіба вас обходить, що в когось серце кривавиться… аби тільки самим потішитись і тих мандрьох потішити… Перестріляти б вас, батогами зашмагати… Але ваша правда, коли ніхто цього не робить… коли скривджений ковтає свій гнів, як собаки своє блювотиння… ваша правда, коли він такий боягуз, жалюгідний боягуз… що не піде, не вхопить безсоромницю за рукав, не потягне її від вас… Коли він стоїть отут, мовчить і давиться своєю жовчю… боягуз… боягуз… боягуз…»

Старий ухопився за огорожу, тремтячи з безсилого гніву. Враз він плюнув собі під ноги і, хитаючись, вийшов із парку.

Старий дибав містечком. Перед однією вітриною він раптом зупинився: за шибкою, складені в піраміди й барвисті башти, лежали всілякі речі, що могли придатися в дорозі туристам: сорочки й сітки, блузи й вудки, краватки, книжки, навіть печиво; але старий дивився тільки на одну річ, недбало кинуту серед елегантного мотлоху, – на грубу вузлувату палицю з залізним вістрям; вона була, мабуть, важкенька й дуже замашна.

«Убити… вбити собаку!» Старий аж сп’янів від цієї думки, такої втішної, просто рятівної. Він зайшов до крамниці й за якийсь дріб’язок купив собі ту сучкувату ломаку. І тільки-но стиснув її в руці, тяжку й небезпечну, як уже відчув себе дужчим: адже зброя завжди надає кволій людині більшої певності. Він міцно тримав палицю й відчував, як напружуються м’язи в нього на руці. «Убити… вбити собаку!» – бурмотів він сам до себе, й мимоволі його важка, непевна хода ставала твердіша, швидша; він майже бігав туди й сюди набережною, захеканий і спітнілий не так із натуги, як із люті, що прорвалася в ньому. Рука його дедалі міцніше стискала чималу головку палиці.

Так озброєний, він увійшов у блакитну тінь прохолодної тераси й роздратованим поглядом почав шукати невідомого ворога. І справді: в кутку у м’яких плетених кріслах, смокчучи крізь соломинки віскі з содовою водою, весело балакаючи, вони сиділи всі разом, безтурботні й ліниві: його дружина, дочка й неминуча трійця. «Котрий же з них? Котрий? – думав він тупо, стискаючи в кулаці важку палицю. – Кому з них розтрощити голову?… кому?… кому?» Та Ерна, не так зрозумівши його неспокійний допитливий погляд, схопилася з місця й побігла йому назустріч.

– Нарешті ви з’явилися, татусю! А ми всюди шукали вас. Уявіть собі, пан фон Медфіц бере нас у свій «фіат», і ми поїдемо з ним аж до Дезенцано, навколо цілого озера. – І вона ласкаво підштовхнула його до столу, так, начебто він за те запрошення мав ще й дякувати.

Чоловіки ввічливо повставали, щоб привітатися з ним. Старий затремтів. Але до його плеча ласкаво й заспокійливо тулилося тепле доччине тіло, відбираючи в нього рішучість. Він безвладно стиснув одну по одній простягнені руки, мовчки сів, дістав сигару й гнівно вп’явся зубами в м’яку тютюнову масу. Розмова по-французькому, яку він був перебив, жваво потекла знову; часом за столом спалахував веселий сміх.

Старий сидів зіщулений, мовчазний і так гриз сигару, що аж брунатний сік стікав йому на зуби.

«Їхня правда… авжеж, їхня правда, – думав він. – Мені плюють у вічі… а я ще й руку подаю… всім трьом подав, а сам же добре