Джек - Альфонс Доде

– Та куди б я пішла?! Повернулася б до того нелюда? Ні, дорогий мій Джеку! Тепер я житиму з тобою, тільки з тобою! Ми завжди житимемо разом... Пригадуєш, як я колись казала тобі: настане день, і мені буде потрібна твоя підтримка. Тепер той день настав, присягаю тобі.

Завдяки синовій уважності та лагідності її туга потроху вщухала, розвіювалась, і тепер Іда лише тяжко зітхала, як зітхають, наплакавшись, діти.

– Ось побачиш, синку, як ми гарно житимемо удвох. Адже я так завинила перед тобою: тобі стільки років бракувало материнської турботи й ласки! Але я поверну тобі свій борг. Якби ти знав!.. Я наче скинула із себе важкий тягар. Мені так легко дихається! Зверни увагу: твоя кімнатка вузька, гола, убога, наче собача будка. Однак відтоді, як я зайшла сюди, я почуваю себе тут, мов у раю.

Несхвальний відгук про житло, яке Джек із Белізером вважали просто чудовим, вселили в юнака деяку стурбованість за майбутнє, але він уже не мав часу задуматися про це. Не більше ніж через півгодини він повинен іти на завод, я ще треба було вирішити стільки питань, що він не знав, ,ч чого й почати. Перш за все Джек пішов порадитися з Белізером, який і далі терпляче міряв кроками коридор, і якби його не покликали, то ходив би отак аж до вечора, жодного разу не постукавши в двері, аби дізнатися, чи все уже з'ясовано.

– Знаєш, Белізере, в мене несподівано змінилися обставини. Зі мною тепер житиме мати. Як нам бути?

Бродячий торговець здригнувся. «Він не зможе тепер бути нашим компаньйоном. Знову одруження відкладається невідомо на скільки»,– промайнуло в його голові. Але Белізер нічим не видав свого гіркого розчарування. Він думав тільки про те, як виручити із скрутного: становища свого товариша. Оскільки їхнє житло найкраще на поверсі, вони домовилися, що Джек поселиться у ньому разом із матір'ю, а Белізер перенесе свої кашкети й капелюхи до пані Вебер і пошукає у будинку іншої кімнатки.

– Та це дрібниці, це дрібниці...– повторював бідний хлопець, вдаючи безтурботність.

Вони увійшли до кімнати. Джек відрекомендував матері свого друга, котрий, як виявилося, добре пам'ятав вродливу даму з Вільшаника, і на цей день улаштування торговець капелюхами пообіцяв бути цілком до послуг Іди де Барансі, – про Шарлотту, зрозуміло, більше й мови не було. Для тимчасового користування потрібне було ще одне ліжко, два стільці й туалетний столик. Джек узяв із шухляди, де лежали його заощадження, кілька луїдорів і віддав їх матері.

– Знаєш, мамо, якщо тобі не хочеться морочитися з кухнею, приготуванням їжі займеться пані Вебер.

– Ні в якому разі. Я сама займуся цим. Пан Белізер тільки покаже, де тут у вас крамниці. Я хочу бути господинею у твоєму домі, хочу робити все сама, щоб ти не відчував ніяких змін. Побачиш, яку смачну вечерю я тобі приготую, адже обідати ти не прийдеш, завод далеко. До твого повернення усе буде готове.

І вона скинула з плечей шаль, закатала рукава і підібрала довгий поділ спідниці, щоб відразу взятися до роботи. Бачачи таку рішучість, Джек щиро поцілував матір і, радий, як ніколи, поквапився на роботу. Того дня він працював бадьоро й весело, думаючи про взяті на себе нові обов'язки. Відтоді, як Джек вирішив одружитися, материне становище дуже непокоїло його. Думки про фальш її стосунків з д'Аржантоном отруювали його радість, його ясні надії. До чого доведе її той виродок? Що її чекає в майбутньому? Іноді його поймав гнітючий сором за те, що він готує для своєї дорогої Сесіль свекруху із сумнівною репутацією, яка у всіх, крім сина, може викликати тільки зневагу. Віднині все мінялося. Тепер, відвоювавши матір, він оточить її ніжною любов'ю й увагою, і вона поступово стане гідною дівчини, котру колись назве дочкою. Джеку здавалося, що завдяки сьогоднішній події відразу зменшилася відстань між ним і нареченою, і він із таким запалом трудився на важкому пресі Ессендеків, що це помітили усі товариші по цеху.

– Гляньте на нашого Аристократа з горища! Сьогодні він цвіте й пахне!.. Ото, певно, догодила йому землячка! Еге ж, Аристократе?

– Та певно, – відповідав, сміючись, Джек.

Цілий день з його обличчя не сходила весела усмішка. Але після роботи, коли він повертався додому вулицею Оберкампфа, його раптом опанував страх. Чи він ще застане в своїй кімнаті ту, котра вранці так несподівано прибилася до нього? Він знав, як легко піддавалася Іда будь-якій із своїх примх. До того ж це слабке створіння було прив'язане до свого кумира хоч і ганебною, але палкою пристрастю, і це вселяло в Джека страх, чи не закортить їй знову .ч а кувати себе у ті самі ланцюги, які вона розірвала вранці. Отож він не йшов – летів додому, але уже на сходах мого страх розвіявся. Серед глухого гамору у робітничому будинку лунали співучі рулади дзвінкого голосу, ніби тут щебетав щиглик, посаджений у нову клітку. Джек добре знав той тонкий голос.

Ледь відчинивши двері й зайшовши у свою «буду», він остовпів. Протерта й вимита зверху до низу, звільнена від Белізерових капелюхів, прикрашена взятими напрокат чудовим ліжком і туалетним столиком кімната побільшала. У вазах скрізь стояли великі букети квітів, куплених на вуличних візках, стіл був застелений білою скатертиною, на якій серед недорогого посуду пишався запашний пиріг з м'ясом і весело поблискували дві закорковані пляшки вина. Та й сама Іда у вишиваній спідниці, світлій кофті і маленькому чепчику на пухнастому волоссі стала невпізнанною. її привабливе обличчя проясніло, заспокоїлося, повеселішало.

– Ну, як тобі все це подобається? – защебетала вона, кинувшись із обіймами йому назустріч.

Джек розчулено поцілував її.

– Просто чудово!

– Як ти гадаєш, швидко я упоралась? Треба сказати, мені дуже допоміг Бель... Який же він люб'язний та послужливий хлопчина!

– Хто? Белізер?

– Звичайно, мій Белізерчик, та й пані Вебер також.

– О-о-о, я бачу, ви вже