Джек - Альфонс Доде

самими кучерями та гачкуватим носом, як і в її батечка. Що ж до Белізера, то цього дня його не впізнали б навіть постійні клієнти. Куди й поділися набрякла синя вена посеред лоба, глибокі страдницькі зморшки на його щоках та вічно розтулений рот, який, здавалось, безмовно завжди кричав «ой-ой!..». Високо підвівши голову, погарнішавши, він гордо ступав у пошитих на замовлення величезних, до блиску начищених черевиках, таких широких та довгих, що наш наречений скидався в них на ковзаняра з берегів Зейдер-Зе. Та байдуже! Белізер більше не мучився; йому здавалося, ніби в нього виросли нові ноги, і його обличчя сяяло подвійним щастям. Поруч із Белізером, рука в руці, ішов синок пані Вебер, велика голова якого здавалася іще більшою через буйну завивку, секрет якої відомий тільки перукарям передмістя. Белізерів компаньйон, котрого ледь умовили хоч на день розлучитися з молотом та шкіряним фартухом, пекар, хазяїн пані Вебер, і його зять, у яких на бичачих шиях між коротко стриженим чубом і сукняним коміром випинали червоні загривки жиру, гордо йшли у химерних, залежаних у шафах, надто рідко одягних сурдутах з негнучкими у ліктях рукавами. За ними – подружжя Левендре, Белізерові брати й сестри, сусіди, друзі і в кінці – Джек. Його мати, пані де Барансі, погодилася вшанувати молодят своєю присутністю па урочистому обіді, але не відважилася цілий день трудити ноги у весільній процесії.

Після товкотнечі у мерії та нескінченного чекання, через яке у багатьох запрошених позводило животи, бо було вже далеко за полудень, кортеж рушив до Венсенемкого вокзалу, звідки треба було ще їхати поїздом. Весільний обід мав відбутися в Сен-Манде в одному з ресторанів на проспекті Бель-Ер, зім'ятий папірець з адресою ресторану лежав у глибині Белізерової кишені. Така застережливість аж ніяк не була зайвою, бо на галявині біля узлісся розташувалося п'ятеро чи четверо однаковісіньких закладів, та ще й з однаковими вивісками: «Весільні обіди», причепленими на павільйончиках і рундучках, повитих привабливою зеленню.

Коли весільна процесія прибула до ресторану, його зала була ще зайнята, і Белізерові гості вирішили тим часом прогулятися навколо Венсенського озера – цього Булонського лісу бідноти. Безліч інших весіль (одні гості вже стали з-за столу, а інші наливали одне одному просто неба) розсипали на зелених галявинах білі жіночі сукні, чорні сюртуки та мундири військових і ліцеїстів – без них і справді не минає жодної такої події. Всі сміялися, співали, розважалися, пили й обжиралися, вищали, ганялися одне за одним, водили хороводи й танцювали кадриль навколо шарманщиків. Чоловіки надівали жіночі капелюшки, жінки – чоловічі. За загорожами, скинувши сюртуки і накидки, одні гралися в піжмурки, інші цілувалися, якась дружка пристібала молодій відірвану шлярку на сукні. Ох, ті білі, накрохмалені й підсинені сукні! Як тішились ними бідні дівчата, волочачи по траві їхні шлейфи і уявляючи себе, хай навіть лише на один день, елегантними дамами. Бідняки люблять такі утіхи: їм хочеться хоч у мріях відчути себе багатими, піднятися над своїм становищем у суспільстві, зрівнятися з улюбленцями щедрої долі, до яких в їхній душі завжди жевріє заздрість.

Белізер та його гості сумно бродили по пилюці серед Гіменеєвих весільних гулянь і напихалися бісквітами й печивом, очікуючи на жаданий бенкет. Звичайно, вони також були не проти повеселитися – і читач незабаром сам у цьому переконається, – але поки що голод сковував усі їхні пориви радості. Нарешті один із посланих у розвідку представників Белізерового племені сповістив: «Все готове, час сідати за стіл»,– і молоді разом зі своїми гостями заквапились до ресторану.

Весільний стіл було накрито в просторій залі, поділеній грубо розмальованими розсувними перебірками на кілька приміщень, прикрашених однаковими дзеркалами й позолотою. Тут було добре чути все, що робилося в сусідніх залах: сміх, дзенькіт склянок, перегукування з офіціантами, нетерплячі дзвінки... З вікон виднівся невеликий садок з деревами, висадженими у шаховому порядку, а в ресторанній залі стояла така задуха, наче у передбаннику. Так само, як і в мерії, спочатку гостей опанувала несмілива шанобливість, –надто незвичним був довгий, заставлений приборами стіл, по краях якого пишалися штучні помаранчеві гілки, якісь незбагненні споруди, зелені й рожеві солодощі у вазах... І все те, призначене для безперервних весіль, стояло тут незмінно роками, і все те було засаджене незчисленними поколіннями мух, які й тепер не давали спокою, хоча офіціанти й відганяли їх серветками як тільки могли. Пані де Барансі чомусь не з'являлася, і гості, ще трохи почекавши її, стали всідатися. Молодий хотів було сісти поруч з дружиною, але його сестра з Нанта заявила, що тепер так не заведено і навіть якоюсь мірою непристойно, молоді, мовляв, повинні сидіти одне навпроти одного. Так і зробили, щоправда, після довгої суперечки, під час якої старий Белізер, повернувшись до своєї новоспеченої невістки, в'їдливо запитав її:

– Послухайте, ви! А як на вашу думку належить сідати? Як ви сиділи з паном Вебером?

На що рознощиця хліба незворушно відповіла, що вона виходила заміж у себе на батьківщині, весілля гуляли на фермі, і вона сама того дня подавала на стіл. Отож старий проковтнув близня, але неважко було помітити, що Белізерову рідню не тішить цей шлюб і що навіть иайрозкішнійший весільний бенкет не повернув би їй доброго гумору. Одруживши старшого сина, вона позбулася дійної корови, – втратила найнадійніше джерело прибутку. Спочатку їли мовчки. Воно й не дивно: всі зголодніли, та ще й дуже ніяковіли через присутність у залі набундючених офіціантів у чорних фраках. Белізер пробував умилостивити їх своєю доброю усмішкою, але де там! Що не кажи, а якісь дивні вони, оті офіціанти з приміських ресторанів, – нахабні бліді обличчя з густими обвислими баками, хоч і пом'яті, проте глузливі, суворі і владні. Тільки глянеш на них і мимоволі подумаєш, ніби то щонайменше колишні префекти, змушені виконувати плебейські обов'язки. А скільки неприхованої зневаги було в їхніх очах, коли вони блимали на бідноту, на горопах, для котрих замовлено обід з розрахунку сто су на рота! Ота величезна сума – цілих сто су! – яку захоплено повторював кожен з гостей і яка оповивала Белізера ореолом величі (він міг дозволити собі викинути цілих сто франків на одне застілля!), викликала у офіціантів лише презирство, багатозначне переморгування та холодну байдужість при обслуговуванні, гостей. Один із них, стоячи поблизу Белізера, нестерпно гнітив його, навівав на нього якийсь забобонний страх, а другий, стоячи