Джек - Альфонс Доде

величезної будівлі, де звиваються багатоярусні галереї, течуть стічні води, зміяться димоходи і тріщини у стінах. Тут усе закіптюжене до потворності. Але це не засмучує нашого самоука. Його серце ранить лише одне: щоранку, коли ще не чути вуличного гуркоту, аж до його мансарди долинає тужливий голос старої жінки, котра щоразу однаковим голосом промовляє ту саму фразу: «Щасливі, хто в таку погоду живе за містом!» Кому вона це каже, бідна стара? Нікому і всім, своїй канарці, прикрашену зеленню клітку якої підвішує до віконниці, а може, горщикам з квітами, виставленим на підвіконні. Джек поділяв її думку, він охоче приєднався б до її жалібних скарг, і та найперша його думка, що вдихала в мужнє юнакове серце ніжність, щоразу линула до спокійної сільської вулички, до невеликих зелених дверей з табличкою, на якій виведено слова: «Дзвінок до лікаря».

Тимчасом як він сидів, замріявшись, відірвавшись на хвилинку від напружених занять, у коридорі почувся шелест шовкової сукні, а згодом – цокання ключа в замку.

– Праворуч! – гукає Белізер, зайнятий приготуванням кави.

Ключ повертається ліворуч.

– Кажу ж: праворуч!

Та ключ уперто повертається ліворуч. Торговець капелюхами, не витримавши, із кавником у руці йде до дверей, і у кімнату влітає Шарлотта. Приголомшений цим вторгненням воланів, пір'я та мережив, Белізер починає розшаркуватись і шанобливо кланятись, розгублено тупцяючи клишавими ногами, а Джекова мати, не впізнавши кошлатого неголеного чолов'ягу, вибачається й задкує до дверей.

– Пробачте, пане! Я, здається, помилилася.

Почувши її голос, Джек підводить голову і кидається до матері:

– Ні, мамочко!.. Ти не помилилася!

– Ох, Джеку, любий Джеку!

Вона кидається синові на шию, шукає прихистку в його обіймах.

– Джеку, захисти, врятуй мене!.. Отой нікчема, той негідник, якому я віддала усе на світі, задля якого всім пожертвувала – і своїм життям, і життям власної дитини, побив мене, так, щойно побив мене!.. Сьогодні вранці він прийшов, не ночувавши дві ночі вдома, і я запитала, де він був. По-моєму, я маю на це право... І тоді той негідник аж оскаженів і підняв руку на мене, на мене, на ме...

Шарлотта захлинається слізьми, і кінець фрази губиться у вибуху ридань.

Як тільки Белізер почув найперші слова скривдженої жінки, він непомітно вийшов і зачинив двері, аби не бачити цієї сімейної сцени. Сповнений жалю і водночас наляканий Джек мовчки дивиться на матір. Як вона змінилася, поблідла! Ранкове сонце заливає кімнатку, і тепер виразно видно сліди безжального часу на її обличчі та сивину, яку вона й не намагалася приховувати, хоча у неї й посріблились пасма кіс на скронях. Не утираючи рясних сліз, вона усе говорить і говорить, говорить навмання, розповідає перше, що спадає їй на думку, скаржиться на коханця, котрого щойно покинула, а тих скарг набралося стільки, що вона аж захлинається словами, аж заїкається.

– Ох, дорогий мій Джеку, скільки я вистраждала за десять років! Як він мене мучив, як ображав!.. Повір, це нелюд!.. Він цілі дні тиняється по кав'ярнях та по пивницях, а там жінки. У тих вертепах він із приятелями готує чергові номери журналу. Можеш уявити, що з того виходить!.. В останньому номері читати нічого!.. Знаєш, коли він їздив до Ендре, гроші привозив, я також була там, чекала у селі по той бік річки... І мені так хотілося побачитися із тобою! Але пан не дозволили! Мерзотник безсердечний! А як він тебе ненавидить! Як лютує, що ти не звертаєшся до нього за допомогою! Цього він найбільше не може тобі пробачити. А колись же тільки й дорікав нам шматком хліба! Скупердяй нещасний!.. Сказати, як він тебе обікрав? Я думала ніколи й не згадувати про це, але сьогодні мені урвався терпець. Так от! У мене було твоїх десять тисяч франків, подарованих «добрим дядечком», коли сталася ота пригода в Ендре. А він уклав їх у свій журнал, так, дорогий мій, уклав їх у свій журнал!.. Я знаю, він надіявся розбагатіти, але твої гроші пропали так само, як і всі інші! А коли я запитала, чи має він намір нарешті повернути їх тобі, адже зрештою, ті гроші дуже знадобилися б тобі у твоєму теперішньому становищі, ти знаєш, що він зробив? Він склав довжелезний список того, що свого часу нібито потратив на твоє утримання, харчування й одяг у Етьйолі, у Рудиків. Він нарахував аж п'ятнадцять тисяч франків. Але, як він заявив, він не вимагатиме з тебе різниці. Бач, який щедрий! Я все терпіла: його безпідставні звинувачення, лиху вдачу, напади люті, коли лиш згадувалося саме твоє ім'я: те, як злорадно він розмовляв про тебе зі своїми приятелями, коли звалилося на тебе оте нещастя в Ендре, ніби твою невинність не було визнано й оголошено, – атож, навіть і це терпіла, бо хоч би що вони казали, це не заважало мені любити тебе, мій хлопчику, згадувати про тебе по сто разів на день. Але примусити мене дві ночі підряд каратися ревнощами і чеканням, віддати перевагу переді мною якійсь театральній дівці чи повії із Сен-Жерменського передмістя – вони, здається, показилися там через нього, усі оті графині, – зустрічати мої докори зневажливим поглядом, знизувати плечима, а потім, розлютившись, відважитись ударити мене, мене, Іду де Барансі! Такого моя гордість, моє самолюбство не могли вже стерпіти. Я одяглася, наділа свого капелюшка. Потім підійшла до нього і заявила: «Подивіться на мене уважно, пане д'Аржантон: ви бачите мене востаннє! Я покидаю вас. Я йду жити до сина. Бажаю вам знайти іншу ІІІарлотту. з мене досить!..» І пішла з дому. Ось так. Тепер я тут, у тебе.

Джек вислухав її до кінця, ні разу не перебивши. Він тільки чимдалі більше бліднув, коли дізнавався про нову ницість: слухаючи всі оті розповіді, він відчував такий сором за матір, що не відважувався звести на неї очі. А коли вона виговорилася, Джек дуже лагідно, ніжно і водночас поважно взяв її за руку й промовив:

– Спасибі, мамо, за те, що ти прийшла до мене... Лише тепер, з тобою, моє життя буде щасливим і гідним. Нарешті ти зі мною, ти моя, й мені не треба більше