Джек - Альфонс Доде
Поки обмірковували ці важливі для всіх питання, син пані Вебер заснув у неї на руках, вона його поклала і стала готувати постіль для нового пожильця, прибирати на столі та мити посуд. Белізер узявся шити капелюхи, а Джек, не гаючи й хвилини, виклав лікареві книжки в куточку на грубо збитий буфет, щоб швидше призвичаїтися до свого помешкання і зразу взятися до діла так само, як і його працьовиті нові друзі.
Ще декілька днів тому, будучи в Етьйолі, Джек не повірив би, коли б йому сказали, що він із запалом, не почуваючи приниження чи втоми, повернеться до робітничого життя, у заводське пекло. Але все трапилося саме так. Звичайно, він повинен був пройти ще раз через усі кола того пекла, зате в кінці дороги його терпляче ждала Еврідіка у весільному вбранні. Він про це знав, і осяйна мета, задля якої він тяжко працював, страждав, допомагала йому йти тернистим шляхом.
Цех заводу на вулиці Оберкампфа нагадував Джеку Ендре, тільки далеко менших розмірів. Тут бракувало простору, і тому верстати та лещата було встановлено на трьох поверхах, а Джекові відвели місце аж нагорі, під заскленим дахом, куди разом із заводським гуркотом піднімалися упереміш усі випари, вся пилюка. Коли, спираючись на поруччя, що огороджувало галерею, де він працював, Джек дивився униз, перед його очима поставала страхітлива невпинна машина з людської плоті: ковалі натужно працювали біля горнил, механіки – біля верстатів, а внизу шліфували й обточували деталі для машин одягнені у блузи і тому схожі на заводських учнів робітниці. На відміну від Ендре, де морський вітер продував перегріті цехи, в приміщенні заводу стояла важка задуха: величезна будівля заводу була затиснена між іншими такими самими заводами, що простяглися уздовж вулиці, притиснувшись один до одного вікно до вікна, де так само тяжко працювали люди. Та байдуже! Тепер Джек почував себе міцнішим, спроможним витримати найтяжчу працю. Він почувався вищим за всі труднощі і муки так само, як у цеху стояв над натовпом робітників, під стелею, де гуркіт машин і металу лунали, наче під склепінням собору. Він вважав, що ця робота для нього не вічна, і хоч працював сумлінно, подумки витав далеко звідси. Робітники не могли не помітити цього. Вони бачили, що Джек тримається осторонь, не втручається ні в які чвари, не вступає у суперництво. Він не брав участі ні у виступах проти хазяїна чи горба, ні у бійках за ворітьми заводу, ні у випивках, що їх мусили влаштовувати новобранці; не тинявся по шинках та забігайлівках, не заглядав до корчми, ні в що не втручався і не поділяв ні радощів заводських робітників, ні їхніх незгод. Він ніби не чув приглушених скарг та обурених нарікань, що не змовкали у цьому великому робітничому передмісті, котре було, як гетто в розкішному місті, багатство якого ще дужче підкреслювалося жалюгідним лахміттям бідняків. Він не прислухався до соціалістичних учень, до яких такі сприйнятливі убогі та знедолені, котрі, спостерігаючи життя багатіїв, киплять бажанням такого соціального струсу, який цілком змінив би їхню безпросвітну долю. Розмови про історію й політику, що їх провадили поміж собою біля оцинкованих стойок Мічений, здоровило Луї або Франсуа Бутель, так само не хвилювали його: відомості про історію ці люди черпали з копійчаних брошур, із драм та романів Дюма, герої яких були такі самі ходульні, як і герої п'єс на сцені Амбігю. Не можна сказати, що заводські товариші Джека ставились до нього приязно, але його поважали. На перші грубуваті жарти він відповів таким рішучим, гострим і промовистим поглядом, що кепкуни відразу поприкушували язики. До того ж на заводі знали, що він був корабельним кочегаром, а робітники немало чули, як під час бійок кочегари пускають у хід ломи й залізні кочерги.
Для чоловіків цього було достатньо, щоб ставитись до нього майже із симпатією, а жіночі очі не могли не зауважити його іншої переваги: того ореола, який оточує коханих і закоханих. Серед робітниць не було жодної дівчини, котра б не читала «Паризьких таємниць», і високий, витончений, завжди зосереджений, з рішуче випростаними плечима, охайно вдягнений Джек здавався їм новоявленим принцом Родольфом у пошуках своєї Флер-де-Марі. Проте марно усміхалися йому бідні дівчата із передчасно зблідлими й змарнілими обличчями, коли він проходив повз їхній закуток у цеху, де не стихала жіноча балаканина, де панувало збудження й нерідко виникали бурхливі драми, бо кожна робітниця мала на заводі коханого або коханця й між ними часто виникали ревнощі та галасливі сварки. Під час обідньої перерви, коли вони, розклавши на станинах заводських верстатів свою нехитру їжу, обідали, між ними раз у раз спалахували суперечки. Ці змучені створіння попри все не забували, що вони жінки; вирушаючи на завод, вони причісувалися так, немов ішли на бал, і, незважаючи на стальні ошурки й скрізь розбризкане мастило, прикрашували голову то стрічкою, то блискучою заколкою, – то було все, що ще лишалося від їхнього кокетства.
Із заводу Джек завжди повертався сам. Йому хотілось якнайшвидше добратися до свого житла, скинути заводську блузу і взятися за іншу справу. Обклавшись книжками, школярськими підручниками, на берегах яких його дитячі закарлючки навівали Джеку безліч спогадів, він починав своє вечірнє навчання й щоразу дивувався, як легко йому все дається. Кожне слово відновлювало в Джековій пам'яті уроки, які він учив багато років тому. Виявляється, він знав далеко більше, ніж вважав. Та все ж таки траплялося, що перед ним виникали труднощі, і було зворушливо дивитися, як цей високий на зріст юнак, чиї руки що не день грубшали від роботи на важкому пресі, нервово стискав перо, розмахував ним у повітрі, а часом навіть кидав його, охоплений безсилим розпачем. Сидячи поблизу нього, Белізер пришивав дашки до картузів або зшивав соломку для брилів і поважливо мовчав, а на його обличчі відбивалась набожна шанобливість, немов у дикуна, присутнього при чаклунських заклинаннях. Бачачи Джекові зусилля, він умивався потом, висовував язика, нетерпеливився, а коли приятель долав нарешті трудне місце, він і сам переможно здіймав голову. Шурхіт циганської голки з ниткою та скрипіння по папері учнівського пера, великі словники,
