Джек - Альфонс Доде
І раптом ота новина про крадіжку. Ох, друже мій, мене тоді опанував жах. Як я лютував на безхарактерність твоєї матері, на жорстокість отого недолюдка, що знівечив тобі життя, штовхнувши на лихий шлях. Проте я шанував приязнь і ніжність до тебе в серці моєї онуки. Мені не вистачало духу розчарувати її; я волів почекати, поки вона подорослішає, порозумнішає, щоб мати змогу перенести своє перше розчарування... До того ж я добре знав на прикладі її матері, що бувають такі натури, у яких почуття пускають дуже міцні корені, тим міцніші, чим дужче намагаються вирвати їх із серця. Я відчував, що ти змалечку запав у маленьке серденько моєї онуки, і лише розраховував, що тебе витіснить звідти час, забуття... Але ні! Вона не забула тебе. Я переконався в цьому того дня, ч коли, побачивши тебе у лісника, сказав Сесіль, що наступного ранку ти прийдеш до нас у гості. Якби ти бачив, як засяяли в неї очі, з яким завзяттям вона трудилася цілий день! У неї це найперша ознака: чим схвильованіша вона, тим із більшим запалом береться за різну роботу, ніби її серце стишується тільки тоді, коли вона шиє або пише.
А тепер, Джеку, послухай мене! Ти любиш мою дівчинку, чи не так? Тож борися за неї, здобудь її, домігшись в житті кращого місця, ніж те, на яке прирекла тебе твоя нерозумна мати. Я уважно спостерігав за тобою минулі два місяці. Ти здоровий, і морально, й фізично. І, на мій погляд, тобі треба зробити ось що: учитися, стати лікарем, а вивчившись, змінити мене тут, у Етьйолі. Спочатку я волів залишити тебе у своєму домі, але потім прикинув, що тобі треба буде не менше чотирьох років напруженої сумлінної праці, щоб стати помічником лікаря. Цього достатньо для практики на селі, але за цей час твоя присутність пробудить у пам'яті односельців згадку про ту гірку, хоча й романтичну драму, якою я щойно поділився з тобою. До того ж кожній порядній людині важко усвідомлювати, що вона не заробляє собі на прожиття. А в Парижі ти зможеш так організувати свій час, що вдень працюватимеш, а вечорами вчитимешся і дома, у своїй кімнаті, і в клініці, і на лекціях, завдяки яким Париж справедливо вважається містом студентів і вчених. Щонеділі ми чекатимемо тебе в нашій оселі. Я перевірятиму, що ти вивчив за тиждень, керуватиму твоїм навчанням, а побачення з Сесіль вливатимуть у тебе нові сили... Я не сумніваюся в тому, що ти скоро доб'єшся свого... Те, до чого ти прагнутимеш, Вельпо й інші вже домоглися. Хочеш спробувати? У кінці цього напруженого шляху на тебе буде чекати Сесіль.
Джек був такий схвильований і розчулений, те, що він почув, було таке зворушливе і незвичайне, майбутнє, що відкривалося перед ним, здавалося таким прекрасним, що йому забракло слів, і замість відповіді він кинувся на шию великодушному лікареві.
Але в нього лишався ще один сумнів, ще одне побоювання. А може, в Сесіль до нього лише сестринська приязнь? До того ж чотири роки – не один день. Чи захоче вона так довго його чекати?
– Ну, синочку, – весело відповів лікар, – це вже вам вирішувати, я на такі питання відповісти не можу. Але ти можеш сам запитати Сесіль. Вона нагорі. Я щойно чув, як вона піднялася в свою кімнату. Піди порозмовляй з нею.
Порозмовляти з нею! Не так це просто. Спробуйте що-небудь сказати, коли серце аж виривається з грудей, а від хвилювання стоїть клубок у горлі.
Сесіль щось писала в «аптеці». Ніколи ще вона не здавалася Джекові такою вродливою й недоступною, навіть того дня, коли він уперше побачив її після семи років відсутності. Зате як він сам змінився відтоді! До нього повернулася його чоловіча краса, облагородивши його риси, у рухах більше не відчувалося незграбності й ніяковості. І все ж таки у її присутності він не почував себе рівнею їй.
– Сесіль, – тихо промовив він, – я маю їхати.
Почувши про Джеків від'їзд, дівчина зблідла і підвелася.
– Я знову візьмуся за свою тяжку працю. Але віднині у моєму житті є мета. Ваш дідусь дозволив сказати вам, що я вас кохаю і що я працюватиму, щоб заслужити право просити вашої руки.
Схвильований, він весь тремтів і говорив так тихо, що ніхто, крім Сесіль, не зміг би почути його слів. Але вона, вона все зрозуміла. Проміння вечірнього сонця освітлювало всі закутки просторої кімнати, в яких немовби ожило минуле, і дівчина слухала Джекове освідчення, як відлуння своїх потаємних мрій і думок, передуманих за десять минулих років... Незвичайна дівчина була ота Сесіль. Вона не зашарілася, не затулила обличчя руками, як часто роблять дівчата із добропристойних сімей, а лише стояла і усміхалася з повними сліз очима. Вона знала, що їхнє кохання має витримати немало випробувань, довге чекання, неспокій розлуки, але трималася, аби додати Джеку мужності. Коли він розповів їй про свої плани, вона простягла йому свою маленьку вірну руку й промовила:
– Джеку, я чекатиму вас усі чотири роки, я завжди вас чекатиму, любий друже.
IV Компаньйон– Скажи, Мічений, ти нікого не знаєш з металообробних заводів?.. Ось прийшов хлопець, він плавав на кораблях, а тепер хоче де-небудь найнятися на роботу.
Той, кого назвали «Мічений», здоровило у матроській блузі, кашкеті й зі шрамом через усе обличчя, який свідчив про колишній нещасливий випадок, підійшов до стойки шинку в одному з передмість Парижа, де нерідко відбуваються такі сцени між завсідниками і тими, хто шукає роботу,
