Джек - Альфонс Доде
Тебе, певно, дивує, синку, що в тихому сільському будиночку могла статися одна із тих похмурих і заплутаних драм, які здаються можливими тільки в хаосі величезних міст, таких, як Лондон чи Париж? Коли доля отак навздогад вражає мирне житло, сховане за парканом і вільшаним гаєм, це чимось нагадує мені заблукані кулі, що під час бою скошують край поля хлібороба або дитину, котра повертається зі школи. І те, й те – вияв сліпого варварства.
Гадаю, що коли б у нас не було маленької Сесіль, дружина померла б слідом за дочкою. Відтоді її життя стало довгим мовчанням, сповненим жалю й безмовних докорів. Зрештою, ти сам усе бачив... Але треба було ростити дитину, ростити, приховуючи гірку таємницю її народження. Важкий обов'язок узяли ми на свої плечі! Щоправда, ми назавжди позбулися негідника-батька, котрий помер через кілька місяців після ув'язнення. Та, на біду, кілька людей у селі знали про все, що сталося. І треба було вберегти Сесіль від лихих балачок, особливо від простодушних, безжальних слів, якими найжорсткіше вміють ранити діти, – усміхаючись і поблискуючи ясними невинними оченятами, вони передають усе, що почують від старших. Ти знаєш, яка самотня була Сесіль до того, як познайомилася з тобою. Завдяки нашим пересторогам вона й досі не знає, серед яких бур з'явилася на світ. їй було тільки сказано, що вона сирота, а щоб пояснити, чому вона носить прізвище Ріваль, сказали, що її мати була замужем за далеким родичем. Та хай там як, а все ж на світі немало добрих людей, якщо сільце, де загалом так люблять побалакати та попліткувати, за мовчазною згодою все зберігало в таємниці. Серед тих, хто знав про наше горе, не знайшлося жодного, хто дозволив би собі при Сесіль сказати бодай слово чи хоч натякнути на драму, пов'язану з її народженням. І все ж таки бідолашна бабуся весь час чогось побоювалася. А найбільше вона боялася запитань самої дитини, та й я також. Але мав я й серйозніші, глибші підстави для тривоги. Загадкові закони спадковості можуть будь-кого налякати... Хтозна, чи дитина моєї дочки не успадкувала який-небудь жахливий інстинкт, породжений тими пороками, що їх замість маєтностей та грошей часом передають своїм дітям злочинці. Ти, Джеку, добре знаєш Сесіль, цей взірець краси й святої непорочності, тому я можу тобі сказати, що я довгий час боявся, чи не з'явиться в її божественних рисах щось від батька, чи не зазвучать у її простодушному й ніжному голосі батьківські нотки, чи не прокинуться у ній усі його пороки, помножені на жіноче кокетство. Зате як я радів, як пишався, все виразніше бачачи в цій дитині вишуканий тонкий образ її матері, ніби поновлений по пам'яті портрет, якому маляр надає ще більшої привабливості, наділяючи його глибокою чарівністю, навіяною гіркотою втрати! Я пізнавав у своєї онуки ту саму добру світлу усмішку, ті самі тихі, але горді, ще більш горді, ніж у Мадлен, очі, ті самі доброзичливі, лагідні й водночас строгі уста, які в разі потреби зуміють сказати «ні», а до всього того додалася бабусина гідність, мужня прямота й тверда воля.
Проте мене все ж таки лякало майбутнє Сесіль. Моя онука не могла не довідатись коли-небудь про своє й наше горе. Настає час, коли доводиться звертатись до метричних записів, що зберігаються в мерії, а в етьйольських книгах поряд з її ім'ям є прикра приписка: «Батько невідомий». Одруження Сесіль навівало нам страх. Що станеться, якщо вона закохається в юнака, котрий, дізнавшись правду, відмовиться від її руки, не захоче одружуватися з незаконнонародженою дівчиною, дочкою фальшивомонетника?
«Крім нас, вона нікого не любитиме. Вона не виходитиме заміж»,– казала її бабуся.
Та чи ж це можливо? А коли нас не стане? Як сумно й небезпечно для такої красуні лишитись одинокій, без захисника! Але що ж робити? Де ти знайдеш для дівчини з такою незвичайною долею подібну до неї людину? Де знайти їй пару? Звичайно ж, не на селі: тут кожна сім'я як на долоні, кожен усе про всіх знає, всі підглядають одне за одним і судять одне одного... В Парижі ми не мали знайомств, до того ж – то безодня, вир... І саме тоді до нас приїхала твоя мати. Всі думали, що вона замужем за д'Аржантоном, але коли я став навідуватись до них, тітонька Аршамбо під великим секретом повідомила мені, що їхній шлюб – незаконний. Це було для мене прозрінням. Побачивши тебе, я подумав: «Ось майбутній чоловік для Сесіль». І відтоді я почав ставитися до тебе, як до свого онука. Почав виховувати, навчати тебе...
І коли після занять із тобою я бачив, як ви весело й мирно граєтесь десь у куточку аптеки (ти вже був більший і дужчий за неї, зате вона – розважливіша від тебе), мою душу сповнювало хвилювання, і я ніжно й співчутливо дивився, як між вами зароджується ще дитяча приязнь, як ви тягнетеся одне до одного. І що більше Сесіль відкривала перед тобою свою маленьку щиру душу, що більше розвивався твій розум, спраглий знань і всього прекрасного та величного, то більше я пишався вами і радів своєму потаємному задуму. Подумки я вже все спланував. Я уявляв, як у двадцять років ви підійдете до мене і скажете:
«Дідусю, ми любимо одне одного».
А я відповів би вам:
«Я в цьому не сумніваюся. Ви повинні любити одне одного дуже сильно, мої бідні, знедолені діти, бо кожен з вас має бути для іншого найдорожчою людиною в житті».
Ось чому я так розгнівався, коли отой чоловік задумав зробити з тебе робітника. Мені здавалося, що в мене відбирають мою
