Джек - Альфонс Доде

тепер їм було тісніше в бричці, котра скрипіла на дорогах усіма своїми вщент зношеними ресорами – як-не-як, вона не виросла. А втім, оте поскрипування не порушувало чарів від поїздки; з небес на них дивилися численні в цю осінню пору зорі, що мерехтіли, мов завислий у холодному повітрі золотий дощ. Вони їхали повз парки з кам'яними огорожами, над якими, зачіпаючи подорожніх, нависали віти дерев; у глибині тих парків де-не-де виднівся загадковий старий будиночок із зачиненими віконницями, котрі немов приховували в темряві своє минуле. З другого боку дороги текла Сена, на березі якої проглядали тільки будиночки доглядачів шлюзів, а за течією пливли довгі плоти і баржі, чиї вогні запалені на носі й на кормі, тихо мерехтіли, відбиваючись у хвилях.

– Джек, тобі не холодно?.. – питав лікар.

Та хіба могло йому бути холодно? Адже його гріла велика з китицями шаль Сесіль, а його спогади були ясними, сонячними!..

Як шкода, що такі чарівні дні не безконечні! Чому життя нас позбавляє наших снів? Тепер Джек знав, що він кохає Сесіль, але знав також, що його кохання таїть у собі багато випробувань для них обох. Сесіль стояла набагато вище від нього, і хоч він дуже змінився б, живучи поруч із нею, очистився б від своєї грубої кори, він почував себе не гідним прекрасної феї, котра цілком змінила його єство. Залишаючись наодинці з дівчиною, він бентежився самої думки про те, що вона може здогадатися про його любов.

До Джека поверталося здоров'я, і, крім усього іншого, йому ставало соромно й далі бити байдики, годинами просиджуючи в «аптеці». Сесіль така працьовита! Що вона подумає про нього, якщо він без кінця сидітиме склавши руки? Він будь-що мусить їхати від них.

І от якогось ранку він зайшов до кімнати лікаря Ріваля, щоб подякувати йому й повідомити про своє рішення.

– Ти маєш рацію, – сказав йому добряга-лікар. – Ти поздоровшав, зміцнів, потрібно працювати... Із твоїм посвідченням тобі неважко буде знайти роботу.

На хвилину обидва змовкли. Джек був схвильований, і, крім того, його трохи бентежив пильний Рівалів погляд.

– Ти більше нічого не хочеш мені сказати? – несподівано запитав лікар.

Зніяковівши й зашарівшись, Джек відповів:

– Та ні, пане Рівалю.

– Он як!.. А я по простоті душевній думав, що коли хтось закоханий у гарненьку славну дівчинку, якій дід заміняє батька, то саме в нього й просять її руки.

Джек замість відповіді затулив обличчя руками.

– Чого ти плачеш, Джеку? Ти ж бачиш, що усе не так-то й погано, коли я перший завів про це мову.

– Та чи ж можливо це, пане Рівалю? Такий нещасний робітник, як я!..

– А ти працюй і постарайся вибитися в люди... Якщо хочеш, я тебе навчу, яким тобі йти шляхом.

– Але це ще не все... Це ще не все... Вам невідоме найстрашніше. Я.. Я...

– Я знаю, ти байстрюк, – незворушно відповів лікар. – Ну то й що? Вона також... байстрючка, і її народження пов'язане із дечим ще страшнішим... Підійди до мене ближче, сину, і послухай...

III Горе Рівалів

Вони сиділи в лікаревому кабінеті. У вікні виднівся чудовий осінній краєвид, сільські дороги, обсаджені уже безлистими деревами, а вдалині – старе кладовище, де вже років п'ятнадцять не ховали небіжчиків; за високими буйними бур'янами майже не видно було вічнозелених тисів, а хрести на могилах поперекошувалися, – могильна земля западає швидше, ніж будь-яка інша.

– Ти ніколи там не бував? – запитав старий лікар Джека, вказуючи на старе кладовище...– Ти міг би побачити там у кущах ожини велику мармурову плиту, на якій викарбуване єдине слово: «Мадлен». Там поховано мою дочку, матір Сесіль. Вона заповіла, щоб її поховали окремо від нас усіх і щоб на могильній плиті було викарбуване тільки її ім'я, вважаючи, що вона не гідна носити прізвище батька й матері... Дорога моя донечка! Вона була така чесна та горда!.. І ніщо не могло змінити її непорушної ухвали. Можеш собі уявити, як нам було тяжко втратити її зовсім молодою, двадцятирічною, та ще й усвідомлювати, що вона спочиватиме вічним сном сама, вдалині від нас усіх! Але остання воля небіжчиків непорушна. І, виконуючи її, ми ніби допомагаємо їм і після смерті не покидати нас. Ось чому наша дочка зосталася на тому кладовищі в самотині, як того й хотіла. А проте, вона нічим не заслужила посмертного вигнання, і якщо хто й мав бути покараний, то тільки я, старий дурень: причиною нашого страшного нещастя була моя вічна непоясненна довірливість і легковажність.

Якось, вісімнадцять років тому, також в листопаді, за мною прислали: під час великого полювання, що їх влаштовують у Сенарському бору двічі-тричі на рік, сталася нещаслива пригода. Під час облави на звірів у метушні хтось засадив у ногу одного з мисливців цілий заряд із рушниці системи Лефоше. Я застав пораненого у будиночку Аршамбо, куди його принесли з лісу і вклали на ліжко. То був вродливий молодий чоловік років тридцяти, міцний, білявий, з великуватою головою і густими віями над ясними очима, такими очима, які бувають лише у жителів Півночі, – в них ніби світиться крижана голубінь. Він мужньо переніс операцію, хоча мені довелося витягувати з тіла дробинку за дробинкою, а потім подякував мені правильною французькою мовою, в якій лише вчувався співучий м'який акцент. Перевозити його було небезпечно, і тому я й далі лікував його в будиночку лісника. Я довідався, що він росіянин і належить до вельможного роду. «Граф Надін» – так називали його інші мисливці.

Хоч рана була небезпечною, Надін завдяки молодості і здоров'ю, а також завдяки доброму догляду тітки Аршамбо швидко одужував. Але йому ще важко було ходити, і я іноді думав, що він, мабуть, страждає через свою самотність; що молодій людині, звиклій до розкошів і світського товариства, одужуючи, тяжко цілу зиму перебувати в лісовій глушині, де тільки й світа, що навислі над будинком віти дерев, і де, крім нерозлучного з