Джек - Альфонс Доде

Але Джек і після цього не зрушив з місця, і тоді до сина прибула Шарлотта. Нап'явши на лице бундючну маску, вона з'явилася з повною сумочкою шоколаду, щоб мати що погризти у дорозі, і цілим оберемком завчених напам'ять фраз, підказаних її «митцем». Ріваль зустрів її внизу і, незважаючи на підкреслену стриманість дами, котра пихато закопилила повненькі губи й на превелику силу стримувала своє базікання, він без зайвих слів її заявив:

– Мушу вас, пані, попередити, що це я не дозволив Джекові повернутись у Вільшаник... Ішлося про його життя... Так, пані, про його життя... Вашому сину загрожує серйозна небезпека, викликана перевтомою, виснаженням і швидким ростом. На щастя, він іще в такому віці, коли здоров'я можна поправити: хлопець може ще перерости; і я надіюсь, що його здоров'я може витримати випробування тяжкою недугою, якщо, звичайно, ви не віддасте його на поталу вашому нікчемі Гіршу, отому вбивці, що, прикриваючись лікуванням, душив його ладаном, муксусом і смирною. Сподіваюся, ви про це не знали. Я вирвав його із Вільшаника, де він знемагав у хмарах диму серед всіляких димовловлювачів, інгаляторів і кадил. Я порозкидав ногами все те знахарське знаряддя; боюся, що і знахареві теж дісталося. На сьогодні хлопцеві не загрожує небезпека. Залишіть його у мене ще на деякий час, і я беруся повернути його вам міцнішим, ніж він був досі, спроможним знову повернутися до своєї нелегкої праці; але якщо ви віддасте його на поталу отому мерзотникові й дурисвіту, я вважатиму, що ваш син вам заважає і що ви вирішили позбутися його.

– Та що ви кажете, пане Рівалю!.. О Боже мій, Боже мій, чим я провинилася, чим заслужила таку образу?

Слідом за останнім запитанням ринула злива сліз, та лікар миттю висушив їх, промовивши кілька лагідних слів; потім просвітліла Шарлотта піднялася до Джека, що, самотою сидячи в «аптеці», читав. Вона побачила, що син покращав, вилюднів, ніби позбувся грубої шкаралущі, але водночас був виснажений і кволий, затративши надто багато сил на таке перевтілення. Шарлотта вкрай розчулилась, а Джек, уздрівши її, зблід.

– Ти приїхала по мене?

– Та ні... Та ні... Адже тобі тут добре. Цей щиросердий лікар так тебе любить... Що б він сказав, якби я тебе забрала?

Уперше в житті Джек подумав, що можна бути щасливим і вдалині від матері, а якби його звідси забрали, то з туги він захворів би знову.

Вони трохи побули вдвох, порозмовляли про се, про те... Шарлотта навіть трохи поскаржилася йому на своє життя. Вигляд у неї був аж ніяк не радісний:

– Бачиш, сину, надто неспокійне оте літературне життя. В нас що не місяць, то великий прийом. Що два тижні – літературні читання... У мене стільки клопотів... Бідна моя голівонька, сама дивуюся, як вона й витримує усе. Моронвалів японський принц написав довжелезну поему, звичайно ж, своєю мовою... І ось ВІН забрав собі у голову перекласти її рядок за рядком... І став брати уроки японської мови, а разом з ним – уяви собі! – і я також. Яка ж вона тяжка!.. Ні, я справді починаю думати, що література – не моє покликання. Бувають дні, коли я сама не тямлю, що роблю й кажу. А тут іще отой журнал... Він не приносить нам жодного су, не має ні однісінького передплатника... До речі, знаєш, наш «добрий дядечко»... Атож, він, бідний помер... Це був для мене такий удар... Ти пам'ятаєш його?

Цієї миті до кімнати зайшла Сесіль.

– Ах, мадемуазель Сесіль!.. Ви так виросли!.. Стали такою красунею!

Широко розкривши обійми й потрясаючи всіма мереживами накидки, Шарлотта кинулася обіймати дівчину. Джекові стало трохи не по собі. Д'Аржантон, «добрий дядечко»... Нізащо в світі він не вів би про них мови при Сесіль і мусив кілька разів зупиняти балакучу, мов сорока, матір, що не відзначалася такою, як у нього, розбірливістю. Хоча Джек не втратив ніжності до матері, в його серці з'явилося ще одне почуття, і якщо до Шарлотти він тепер ставився більше з поблажливістю, то друга жінка стала його опорою; до його синівської любові домішувалися співчуття й жаль, зате перший порив кохання був сповнений чистоти й шанобливості.

Пані д'Аржантон запросили залишитися на вечерю, але вона вважала, що й так уже засиділася, надто засиділася, зважаючи на бездушне себелюбство її поета. Пополудні й до самого від'їзду вона була стурбована, занепокоєна. Вона заздалегідь придумувала цілу історію, яку, приїхавши, збиралася розповісти, щоб виправдати свою затримку.

– Головне, любий Джеку, якщо захочеш написати мені, надсилай листи на поштове відділення до запитання. Бачиш, він дуже лютий на тебе. І я й собі повинна прикидатися роздратованою. Не дивуйся, якщо я дорікатиму тобі в листах. Він завжди заглядає, що я пишу. Часто навіть диктує... Стривай! А знаєш, що я робитиму?.. Я ставитиму в кінці листа хрестик, він означатиме: Не бери цього до уваги».

Отож, вона наївно зізнавалася у своєму поневоленні, житті під гнітом тиранії, і коли ця бідолашна безголова жінка йшла від них, Джека трохи втішало лише те, що вона зуміла зберегти і свою молодість, і свої веселощі та елегантність, а сумку несла на руці так легко й безтурботно, як несла б будь-який тягар, що випав би на її долю.

Чи бачили ви латаття, довгі стебла якого, починаючись на дні річки, витягуються, оминаючи всі перешкоди та густі водорості, й нарешті розквітають на поверхні чарівними лілеями, котрі нагадують білі чаші з терпкими від гіркоти хвиль пахощами? Отак росло кохання у серцях цих двох дітей. Зародилося воно дуже давно, ще в ранньому дитинстві, коли будь-яке зерня проростає й може в майбутньому розквітнути. В чистій душі Сесіль чарівні квіти кохання росли прямо й відкрито, помітні кожному прозірливому погляду. А в Джековій душі вони були захрясли в каламутній твані, серед покручених рослин, що обвилися навколо них, мов пута, і заважали їм рости. Та зрештою й вони дісталися шарів, де вже було повітря й світло, і тепер випростувалися, тяглися вгору, діставали майже до поверхні