Джек - Альфонс Доде
– Якщо хочете, – сказав одного вечора Ріваль молодим людям, – завтра ми поїдемо всі разом в Кудре збирати виноград. Один хазяїн пропонує прислати по нас бідарку. Ви поїхали б туди удвох із самого ранку, а я приїхав би надвечір.
Джек і Сесіль радо погодилися. Вони виїхали тихого ранку, які бувають під кінець жовтня; легкий туман танув з кожним обертом коліс бідарки, здіймався вгору, мов легкий серпанок, відкриваючи очам чарівний краєвид. Над скошеними й зжатими полями, над золотистими полукіпками збіжжя, над чахлою рослинністю, яка в оцю осінню пору з останніх сил чіплялася за життя, витали довгі шовковисті білі нитки; вони чіплялися за бур'яни, за гілки й летіли в небі, наче пасмечка туману, що розвіювався над землею. Здавалось, ніби ткана сріблом скатертина погойдується над широкими рівнинами, на які осінь наклала печать урочистої величі. Внизу уздовж великого шляху вилася річка, обрамлена старовинними маєтками й гаями, вкритими багрянцем осені. Ранкова свіжість, чисте повітря бадьорили й веселили подорожніх, яких так трясло на жорстких лавках бідарки із соломою на дні, що вони мусили триматися обома руками за її краї. Одна з фермерових дочок правувала сірим упертим віслючком, що раз по раз стріпував довгими вухами, – йому надокучали численні оси, приваблені солодким духом стиглих фруктів, яким напоєне повітря в цю пору року.
Вони все їхали і їхали... Позаду залишилися Етьйоль і Суазі із несподівано привабливими краєвидами, що тішать око подорожніх. Проїхавши через корбейльський міст за кілька кілометрів від містечка, бідарка покотилась понад річкою і незабаром опинилася серед виноградників, де вже кипіла робота. На похилих пагорбах, що обрамляють Сену, роїлось безліч людей; вони зрізали кетяги винограду, обривали виноградне листя, і навколо стояв шелест, що нагадував шурхотіння шовковиків на тутових деревах. Джек і Сесіль вхопили кожен по лозовому кошику і навмання побігли на виноградник. О, як там було гарно! Крізь виноградні лози було видно неозорий краєвид: неширока звивиста Сена з мальовничими берегами і безліччю зелених острівців нагадувала мініатюру, на якій зображено Рейн поблизу Базеля; неподалік із греблі падала вода, вируючи і пінячись біля її підніжжя, а над землею в золотистому тумані підбивалося сонце поруч з вузеньким білим серпом місяця, що серед ясного дня провіщав довгі ночі й ранні вечори.
І справді, той чудовий день був дуже коротким, принаймні так здалося Джеку. Він не відходив від Сесіль ні на хвилину, і перед його очима весь час майоріли її квітчаста перкалева спідниця, солом'яний капелюшок з вузькими крисами та лозовий кошик, якого він наповнював обережно зрізаними добірними кетягами винограду, вкритого ніжним, як на крилах метелика, пилком, що надавав прозорим ягодам недоторканої матовості тонкого скла. Джек і Сесіль разом розглядали ніжну шкірку виноградин, і коли хлопець зводив очі, то захоплено помічав на щоках, на скронях, у кутиках уст Сесіль такий самий ніжний пилок, якого надають світанки, юність та цнота юнкам, котрі ще не звідали кохання, і ще не зрізаним із виноградних лоз гронам винограду. Легке волосся дівчини, що розвівалося на вітрі, надавало її обличчю ще більшої чистоти. Ніколи Джек не бачив її обличчя таким сяючим. Рух на свіжому повітрі, збудження, спричинене приємною роботою, веселощі на винограднику, де скрізь лунали радісні вигуки, пісні й сміх людей, котрі збирали виноград, чудодійно вплинули на завжди стриману онуку лікаря: вона бігала схилами, притримуючи кошик на плечі піднятою догори рукою, немовби знову стала дівчинкою, якою й була насправді. І коли Сесіль із зосередженим обличчям обережно несла кошик з виноградом, вона нагадувала Джекові бретонок, що швидко й граціозно пливуть стежкою, несучи на голові наповнені водою глеки.
Та зрештою обох їх усе ж таки зморила втома, і вони сіли на узліссі переліска, де ще не відцвів рожевий вереск, що шелестів своєю уже висохлою зеленню...
І що ж тоді?
Не сумнівайтесь, вони нічого не сказали одне одному, їхнє кохання було не з тих, що квапиться якомога швидше вилитися у словах.
Тим часом вкрадливий, п'янкий, запашний вечір накинув таємниче укривало на найкращу з їхніх мрій, а осінні ранні сутінки надали їй чарівної інтимності, запаливши на обрії там і сям вікна у невидимих хатинах, і ті вогники навівали думки про повернення до жител, де чекають рідні, любі серцю люди.
Вітер свіжішав, і Сесіль наполягла, щоб Джек закутав горло відлогою вовняної накидки, яку вона взяла з собою. Від м'якої теплої тканини йшов ледь відчутний ніжний запах доглянутих жіночих кіс, і її дотик був, мов ніжні пестощі, через які схвильований закоханий юнак аж зблід.
– Що з вами, Джеку?.. Вам погано?
– О ні, Сесіль!.. Мені ніколи ще не було так добре!..
Сесіль взяла його за руку, а коли спробувала забрати її, Джек затримав її вузьку руку у своїй долоні, і на якийсь час вони, притихлі, завмерли так із переплетеними пальцями.
Оце й усе, що трапилося.
Лікар приїхав щойно перед тим, як вони спустилися до ферми. У дворі чути було його щирий добрий голос і стукіт брички, з якої випрягали його коня. Свіжі осінні вечори таять у собі ту своєрідну поезію, якою всмак натішилися Сесіль та Джек, зайшовши до низької кімнати, де палало вогнище й готувалася вечеря. Домоткана скатертина, розмальовані квітками полив'яні тарілки, приємний запах свіжих сільських страв – усе надавало особливих барв нехитрому застіллю, де на десерт було виставлено цілі гори щойно зібраного винограду, і всі смакували витримане та свіже вино, котре господарі щедро носили з власного погреба. Джек, надто поглинутий присутністю Сесіль, яку посадили поруч з ним, виявляв навіть не байдужість, а зневагу до запорошених пляшок, добутих із погреба. Зате лікар вельми цінував добрий звичай відзначати збір винограду; так цінував, що його онука тихо встала, веліла запрягати коня й одягла пальто, – отож добряга Ріваль, побачивши, що вона готова до від'їзду, встав із-за столу, лишивши недопиту склянку, чим викликав обурення господарів, сів на бричку і взяв до рук віжки.
І знову, як колись, вони верталися додому втрьох, їдучи безлюдними полями, хоча
