Джек - Альфонс Доде

– Не густо, – сказав він з менторським виглядом. – Та раз він гарував у кочегарні...

– Три роки, – зауважив Джек.

– Гаразд. Значить, ти сильніший, ніж видається... Сходи на вулицю Оберкампфа, побачиш там великий будинок – то завод Ессендеків. Там потрібні поденні робітники до діркопробивного і карбувального пресів. Скажеш горбу, що тебе прислав Мічений... А тепер став пляшку.

Джек заплатив за пляшку і пішов за вказаною адресою, а через годину, найнявшись до Ессендеків з оплатою шість франків денно, він, гордо підвівши голову, сяючи очима, йшов вулицею Фобур-дю-Тампль у пошуках житла неподалік заводу.

Наближався вечір, на вулиці панувало пожвавлення; оскільки був понеділок, вихідний у багатьох віддалених паризьких кварталах, по цій довгій пологій вулиці плинув безперервний людський потік: одні йшли до центру міста, інші – до колишньої застави. Перед відчиненими дверима переповнених шинків на тротуарах юрмились люди. Під широкими брамами задерті голоблі двоколісних візків та повозів для перевезення бочок, з яких уже повипрягали коней, свідчили про кінець трудового дня для їхніх візників. Скільки гамору і збудження! А надто по той бік каналу, де вирував людський мурашник: жінки й чоловіки снували по горбатій бруківці, каміння якої ніби навмисне, задля майбутніх революцій було розхитане ручними возиками, що ненастанно їздили уздовж стічних канав, навантажені різним їством, дешевими овочами та рибою, – справжній базар на колесах. Тут робітниці – нещасні жінки, яких щоденна тяжка робота жене далеко від дому, – закуповують харчі перед самою вечерею. Навколо лунали закличні вигуки базарних торговців, вигуки, які можна почути лише в Парижі: одні – веселі й дзвінкі, аж пронизливі, другі – тягучі й монотонні, ніби придушені тягарем свого їстівного краму:

– Голуби, молоді голуби!..

– Йоржі, смажені йоржі!..

– Кому хрінниці?!.. Кому хрінниці?!.. По шість ліарів пучок!..

Попри всю оту метушню, Джек, задираючи голову, придивлявся, чи не видно на якому будинку жовтого оголошення про найом мебльованих кімнат. Він був щасливий, сповнений бадьорості й надій, йому хотілося якнайшвидше розпочати нове життя, життя робітника і водночас студента. Його штовхали, йому наступали на ноги, але він нічого не помічав, не відчував холоду грудневого вечора, не чув, як розкуйовджені молоді робітниці, минаючи його, казали одна одній: «Дивись, який вродливий хлопець!»

Йому здавалося, що все велике передмістя радіє разом з ним, надіється на краще майбутнє і підбадьорює з незмінно добрим гумором на перший погляд безтурботних і веселих парижан. У цей час просурмили вечірню зорю, і на дорозі, серед натовпу, виник уже ледь виразний загін солдатів: чітко карбуючи крок, вони марширували під закличні звуки сурми, а за ними, підсвистуючи, бігли міські хлопчаки. Бадьора мелодія розганяла вечірню втому, перехожі пожвавішали, обличчя заясніли усмішками.

«Як гарно жити на світі! Я працюватиму не покладаючи рук!» – думав Джек, ідучи вулицею. Несподівано він наштовхнувся на великий квадратний кошіль з картузами і фетровими капелюхами. Вигляд приставленого до стіни кошеля відразу нагадав хлопцеві Белізерову фізіономію. Такий кошіль міг бути лише у Джекового давнього приятеля. До того ж він стояв під дверима маленької шевської майстерні, звідки віяло духом шевської смоли і шкіри, а у вузенькій вітрині були виставлені в кілька рядів міцні підошви, прикрашені блискучими голівками шевських цвяхів.

Джекові пригадалися вічні муки колишнього приятеля, бродячого торговця, його нездійсненна мрія про черевики, пошиті за міркою, і, заглянувши у крамничку, він і справді помітив там неоковирну, незграбну постать торговця капелюхів – той був так само потворний, але явно чистіший і краще одягнений. Дуже зрадівши зустрічі, Джек постукав у вікно майстерні, та марно, і зайшов усередину; але й тоді торговець капелюхів, що розглядав з усіх боків черевики, запропоновані йому майстром-шевцем, не помічав Джека. Проте, як з'ясувалося, він купував їх не для себе, а для хлопчика років чотирьох-п'яти, блідого, одутлого, з непомірно великою головою, що похитувалася над кістлявими плечима.

Поки швець приміряв хлопчикові черевики, Белізер лагідно всміхався до малого й казав:

– Тобі в них добре, синку, чи не так?.. А кому буде тепло в ніженьки?.. Моєму друзяці Веберові.

Джекова поява ніби й не здивувала Белізера.

– А, то це ви! – сказав він так спокійно, ніби бачився із Джеком лише вчора.

– Здрастуйте, Белізер! Що ви тут робите? Це часом не ваш син?

– Та ні, це синок пані Вебер, – сказав торговець капелюхами й зітхнув, немовби кажучи: «Коли б то він був мій!»

Потім, повернувшись до шевця, Белізер запитав:

– Ви йому пошили ці черевики із запасом?.. Він зможе ворушити пальцями?.. То така біда, коли тисне взуття!..

І бідолаха з відчаєм подивився на власні ноги, з чого стало ясно: якщо він уже й міг замовити черевики для малого пані Вебер, то пошити взуття для себе було для нього ще надто великою розкішшю.

Нарешті після того, як він двадцять разів перепитав хлопчика, чи тому зручно, примусивши його пройтися і потупцяти ногами по підлозі, Белізер, зітхнувши, витяг із кишені довгий червоний плетений гаман із зав'язкою на колечках, витяг звідти кілька срібних монет і задумливо та поважно, як дають гроші бідняки, заплатив шевцеві.

Вийшовши з крамнички, він запитав Джека:

– Вам куди, товаришу?.. – і то таким недвозначним тоном, мовби казав: «Якщо вам у той бік, то мені у другий».

Відчуваючи холодність давнього знайомого, але іще не розуміючи її причини, Джек відповів:

– Відверто кажучи, і сам не знаю... Я найнявся на поденну роботу до Ессендеків і тепер шукаю житло десь неподалік заводу.

– До Ессендеків?.. – перепитав торговець капелюхів, що знав порядки на усіх заводах у передмісті. – Туди найнятися непросто. Потрібно мати чисту посвідку.

І, зиркнувши на Джека, він багатозначно підморгнув, а той, почувши слово «посвідка», відразу все збагнув. Для нього з Белізером повторилося те саме, що й з Рівалем. Той теж вважав, що він украв