Джек - Альфонс Доде

відбуваються десь на приміському балу біля застави, куди такі особи заглядають, аби напустити диму в очі, чи на дорозі, яка веде через бідні міські квартали до іподрому. Робітники, що завели таких коханок, краще одягаються від інших, ходять гоноровито й поглядають на всіх зверхньо й неуважливо, немов вони обранці королеви.

Для Джека такі чутки були вдвічі образливіші і, не переповідаючи їх матері, він просив її не приїздити до заводу, посилаючись на те, що заводські правила забороняють відлучатися в робочий час. Відтоді вони бачились іще рідше – іноді у парках, а здебільшого в церквах, бо, як і всі такі жінки, Шарлотта з віком перетворювалась на святенницю – почасти через надмірну сентиментальність, що не знаходила застосування, більше – через смак до почестей та урочистих церемоній. До того ж наостанок їй хотілося потішити своє дрібне жіноче марнославство, картинно стаючи навколішки на молитовну лавку неподалік від вівтаря у дні, коли священик виголошував казання. Під час отих коротких і рідких побачень Шарлотта, як і завжди, не змовкала, та вигляд мала сумний і стомлений. Проте весь час доводила, що живеться їй спокійно, що вона дуже щаслива й вірить у письменницьке майбутнє д'Аржантона. Проте якось, виходячи з церкви Пантеону після побачення з сином, вона, ледь знітившись, мовила:

– Джеку, чи ти не міг би... Уявляєш, не знаю, як я рахувала гроші, але мені немає за що дожити до кінця місяця. Я не відважуюсь сказати йому про це, – у нього зовсім кепські справи! А на додачу він ще й захворів, бідолашний. Ти не позичив би мені на кілька днів?..

Джек не дав їй договорити. Щойно одержавши платню, він уклав у материну руку всі гроші й зашарівся. Згодом при денному світлі, на вулиці, він помітив те, чого не міг бачити у напівтемній церкві, – сліди розпачу на усміхненому обличчі матері та й саме її бліде лице з червоними прожилками – свідчення того, що свіжості й краси вже не вернути: їх змивали потоки сліз. І Джек відчув до матері не просто співчуття, а глибокий жаль.

– Знаєш, мамо, якщо тобі погано... Я тут... Приходь до мене... Я був би таким гордим, таким щасливим, якби ти жила зі мною!

Вона здригнулася.

– Ні, ні, це неможливо, – тихо промовила вона. – У нього зараз стільки неприємностей. Це було б негарно з мого боку.

І вона квапливо пішла геть, ніби боялася, що не устоїть перед спокусою.

V Джек живе власною родиною

Літній ранок. Скромне житло на вулиці Пануайо в Мепільмонтані. Торговець капелюхами і його товариш уже прокинулись, хоча ще ледь світає. Один, накульгуючи, ходить туди-сюди і, намагаючись не здіймати шуму, прибирає, підмітає підлогу, чистить черевики. Можна дивуватись, як спритно й уміло займається хатніми справами цей клишоногий і незграбний на вигляд молодий чоловік, намагаючись при цьому не потривожити свого товариша, що прилаштувався біля відчиненого вікна, в якому видніється ранкове червневе небо із рожевими хмаринками, немов вирізьблене на рівні сотень димарів будівлі з великим квадратним двором у передмісті. Коли Джек відриває погляд від книжки, він бачить навпроти себе цинковий дах великого металургійного заводу. Незабаром, коли сонце підіб'ється вище, дах той перетвориться на величезне дзеркало, від якого з нестерпним блиском відбиватиметься сонячне проміння. Та поки що схід сонця виграє на ньому невиразними й лагідними відблисками, і висока труба, що здіймається серед заводських споруд, труба, укріплена тросами, що тягнуться до дахів сусідніх будинків, нагадує високу щоглу корабля, що плине по важких лискучих хвилях. Внизу, у курниках, що їх влаштовують торговці передмістя в закутках двору або в кінці саду, кукурікають півні. До п'ятої ранку жодні інші звуки не тривожать тиші. І раптом у дворі лунає:

– Пані Жакоб, пані Матьє, свіжого хліба не треба?!

То у Джекової сусідки почався трудовий день. У її фартусі повно ще гарячих запашних хлібин, батонів, булочок; інша ходить коридорами, сходами і лишає хліб біля дверей, де висять бідончики для молока, гукаючи по імені своїх постійних покупців, служачи їм замість будильника, адже в передмісті вона прокидається найперша.

– Хліб! Беріть хліб!

То красномовним непоборним покликом озивається саме життя. Ось вона, утіха нового дня, – хліб, який так тяжко заробити, хліб, який приносить радість у кожен дім і звеселяє кожен стіл. Його кладуть і в батькову торбину, і в дитячу сумку школяра, без нього не обійдеться ні ранкова кава, ні вечірній суп. Хліб! Свіжий хліб!..

Лутки дверей поскрипують під довгим ножем рознощиці хліба. Іще одна зарубка, ще один борг, за яким – заздалегідь продані години праці. Та байдуже! За цілий день жодна хвилина не може дати того відчуття, яке дає цей вранішній обхід. Адже коли людина прокидається, разом із нею прокидається і її тваринне почуття голоду, і ледь розплющуються очі, як розкривається і рот. Ось чому на поклик пані Вебер, котра обходить усі поверхи, то піднімаючись, то спускаючись крутими сходами, прокидається увесь будинок: грюкають двері, на сходи радісно вискакують діти і з переможними вигуками розбігаються по домівках, несучи поперед себе хлібини, більші за них самих, несучи так обережно, як Гарпагон носив свою скриньку, а щоб мати уявлення, що таке для бідняків хліб, треба бачити, як вони несуть його, виходячи з пекарні.

Незабаром усі мешканці будинку вже на ногах. Навпроти Джекової кімнати, в іншому будинку по той бік заводу, вікна також відчиняються, безліч вікон у всіх тих квартирах, де до пізньої ночі горить світло, і в цей ранковий час він бачить усе приховане життя убогого робочого люду. Біля одного з тих вікон щойно сіла якась сумна змарніла жінка. Вона крутить ручку швейної машинки, а її маленька донька допомагає їй, подаючи шматки тканини. У другому вікні уже причесана молода дівчина, мабуть, продавщиця, схилившись, нарізає хліба на свій скромний сніданок, нарізає обережно, щоб не накришити на підлогу, яку підмела ще вдосвіта. Трохи далі, у віконній рамі мансарди, поблискує підвішене маленьке дзеркальце, що сховається за червоною завісою, як тільки припече сонце, і його проміння, відбиваючись від цинкового даху, буде нестерпно сліпити очі. Усі вікна бідняцьких жител виходять на той бік