Вероніка вирішує померти - Пауло Коельо

Джулія виявилася донькою із заможної родини, тож після тієї випадкової зустрічі в церкві убогий Прешрен більше її не побачив. Але зустріч надихнула його на прекрасну поезію й створила навколо його імені цілу легенду. Камінний поет на невеличкому центральному майдані Любляни пильно у щось вдивляється. Простеживши за його поглядом, ви побачите навпроти камінне обличчя жінки, вирізьблене на стіні одного з будинків. Саме тут і жила Джулія. Навіть після смерті Прешренові судилося вічно споглядати своє Неймовірне Кохання.

А що, якби він почав за нього боротися?

Серце Зедці закалатало. Може, це передчуття біди, нещасного випадку з котримсь із її дітей? Помчала додому, де діти спокійнісінько дивилися телевізор, ласуючи смаженою кукурудзою.

Смуток, проте, не відступав. Зедка лягла й проспала майже півдоби, а коли прокинулася, не мала настрою вставати. Історія з Прешреном нагадала їй про втраченого коханця, котрий більше не шукав зустрічі з нею.

І тоді вона запитала саму себе: «Чи достатньо я боролася? Чи повинна була я миритися з роллю коханки замість того, щоб добиватися своєї мети? Чи захищала я своє перше кохання з таким же завзяттям, як захищала свій народ?»

Так, переконувала себе Зедка, проте смуток її не покидав. Те, що колись здавалося раєм — будиночок над річкою, коханий чоловік, діти, що наминають кукурудзу перед телевізором, — поступово оберталося на пекло.

Тепер, після багатьох астральних подорожей і численних зустрічей з високорозвиненими сутностями, Зедка розуміла, що все це було безглуздям. Її Неймовірне Кохання стало для неї виправданням, приводом для розриву з буденним життям, бо виявилося, що життя зовсім не таке, яким вона його собі вимріяла.

Але тоді, роком раніше, ситуація була цілком інакша: вона розпочала нестямні розшуки свого коханця, витратила величезні гроші на міжнародні телефони, але він уже не мешкав у тому місті, й знайти його було неможливо. Відправляла листи експрес-поштою, та вони завжди поверталися назад. Видзвонювала до його друзів, проте ніхто й гадки не мав, що сталося з ним.

Її чоловік також не тямив, що відбувається, й це її тільки розлючувало, — хай би хоч щось запідозрив, улаштував скандал, хай би нарікав, погрожував викинути її на вулицю. Була певна, що він підкупив міжнародних телефоністок, листоношу та її подруг, аби всі вони вдавали байдужість. Продала коштовності, подаровані ним, і купила квиток на заокеанський літак, аж урешті хтось зумів її переконати, що Америка надто велика, й немає сенсу летіти туди, не знаючи напевне, чого шукаєш.

Одного вечора лягла до ліжка, страждаючи від любовних мук, яких досі не зазнавала ніколи, — навіть тоді, коли їй довелось вернутися в жахливе одноманіття Любляни. Провела цю ніч і ще два дні й дві ночі в своїй спальні. На третій день її чоловік — такий добрий, такий дбайливий — викликав лікаря. Невже він справді не знав, що Зедка намагається знайти когось іншого, зрадити його, поміняти родинний затишок на сумнівну честь бути чиєюсь таємною коханкою, назавжди покинути Любляну, дім, дітей?

Приїхав лікар. У неї почалася істерика, вона зачинилася в кімнаті й відчинила двері лише коли лікар пішов. Минув тиждень; вона все ще не мала достатньо енергії, щоб устати з ліжка, й почала робити під себе. Ні про що не дбала; голова її була геть забита уривками спогадів про того чоловіка, який, на її переконання, також безуспішно її шукав.

Її неймовірно шляхетний власний чоловік міняв їй простирадла, розчісував волосся, примовляючи, що врешті-решт усе буде гаразд. Діти вже не заходили до неї, особливо відтоді, як вона без жодної на те підстави ляснула одне з них по щоці, а тоді впала навколішки, цілувала дитині ноги, благала вибачення, роздирала на клапті свою нічну сорочку, виказуючи відчай і каяття.

Минув ще один тиждень, коли вона випльовувала те, чим її годували, втрачала відчуття реальності, проводила ночі без сну й натомість цілими днями спала як забита, — й аж ось до її кімнати увійшли без стуку двоє чоловіків. Один її тримав, інший зробив укол, і прокинулась вона у Віллеті.

— Депресія, — почула слова лікаря, звернені до її чоловіка. — Іноді до цього призводять цілком банальні речі, такі як відсутність в організмі певної хімічної речовини, — скажімо, серотоніну.

Зі стелі палати Зедка спостерігала, як до неї наближається санітар зі шприцем у руці. Дівчина й далі стояла біля ліжка, говорячи щось до її тіла й жахаючись її порожнього погляду. Якусь мить Зедка гадала, чи не розповісти тій дівчині все, що тут діється, та передумала: люди ніколи не вчаться від того, що їм розказують, вони все повинні пізнати самі.

Санітар застромив голку Зедці у руку, впорскуючи їй глюкозу. Дух її зірвався зі стелі, мовби підхоплений велетенською рукою, промчав крізь темний тунель і повернувся в тіло.

— Привіт, Вероніко.

Дівчина мала переляканий вигляд.

— З тобою все гаразд?

— Так, усе гаразд. На щастя, я зуміла пережити цю небезпечну процедуру, але вона вже не повториться.

— Звідки ти знаєш? Тут ніхто не рахується з бажаннями пацієнтів.

Зедка знала, бо під час астральної подорожі відвідала кабінет доктора Іґора.

— Не можу пояснити, — просто знаю. Ти пам’ятаєш моє перше питання?

— «Що таке бути божевільною?»

— Власне. Цього разу я не розповідатиму тобі історій. Скажу тільки, що божевілля — це нездатність передавати свої думки. Так, ніби ти в чужій країні, все навколо бачиш і сприймаєш, але не можеш пояснити, що тобі потрібно, бо не знаєш їхньої мови.

— Всі ми таке відчували.

— Бо всі ми, так чи інакше, божевільні.

Небо за заґратованими вікнами було густо всіяне зірками, а над горами сходив молоденький місяць. Поети завжди захоплювалися повним місяцем; вони присвятили йому тисячі віршів, але Вероніці подобалося, коли він щойно народжується і ще може рости, бубнявіти, повнитися світлом, поки прийде