Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

Фортецю повністю оточено, робляться останні вилазки, але то все лише позірні маневри

Незабаром листопад. Літо давно минуло. На всю осінь зарядили дощі. Далеко позаду ті тижні, коли на вулицях блаженно ряхтіло гаряче повітря, чоловіки ходили в легкому одязі, а жінки — заледве не в сорочках; тими днями Францова подружка Міца вдягала білу сукню та капелюшок — клош та якось поїхала у Фраєнвальде й більше не повернулася, то було влітку. В суді розглядають справу Берґмана, що є паразитом економічного життя, ще й паразитом безсовісним та суспільно небезпечним. Дирижабль «Граф Цеппелін» з'явився над Берліном за похмурої погоди, та коли о 2 годині 17 хвилин він залишав Фрідріхсгафен, небо було ясне і зоряне. Щоб обійти негоду, про яку повідомляли із Середньої Німеччини, повітряне судно взяло курс на Штуттґарт, а звідти через Дармштадт, Франкфурт-на-Майні, Тиссен, Кассель, Ратено — на Берлін. О 8:35 він пролетів над Науеном, о 8:45 — над Штаакеном. Близько 9 години цепелін з'явився над Берліном, попри дощову погоду, на дахи висипало багато глядачів, які захоплено вітали літальний апарат, що широкою дугою заходив у місто з північного сходу, о 9:45 в Штаакені було скинуто швартовий трос.

Франц і Герберт прочісують весь Берлін; вони майже не бувають удома. Франц обійшов нічліжки Армії Спасіння, притулки для чоловіків, пильно роззираючись, обійшов нічліжку на Ауґустусштрасе. Побував на Дрезденерштрасе в осідку Армії Спасіння, де він колись був з Райнгольдом. Там якраз співали з пісенника хорал № 66: «Ой, чого ще чекати, мій брате? Уставай-но і з нами ходи. Твій Спаситель до тебе гукає, всім дарує він мир назавжди. Хор: Ой чому, ой чому, чому ти не прийдеш до нас. Ой чому, ой чому не мати нам мир повсякчас. Хіба в серці не чуєш, мій брате, життєдайного духа розмай, від гріха він навчить позбуватись, до Ісуса мерщій поспішай. То чого ще чекати, мій брате? Страшний суд уже скоро гряде, але брама стоїть ще відкрита, кров Ісуса врятує тебе!»

Час від часу Франц навідується до притулку на Фребельштрасе, у «Пальму», сподіваючись застати там Райнгольда. Бере у завідувача місце на одну ніч, щоразу інше, стрижка 10 пфеніґів, гоління п'ять, сидять завсідники, наводять лад у своїх паперах, перепродують один одному взуття, сякий-такий одяг, послухай, ти що, тут уперше, краще не роздягайся, а то завтра вранці довго шукатимеш свою вдягачку, а чоботи, поглянь, у кожен треба вставити ніжку ліжка, ось так, а то поцуплять, тут треба пильнувати, а інакше вкрадуть усе, навіть вставну щелепу. Хочеш татуювання зроблю? Припинити балаканину! Спати! Темрява. Почулися хропіння, свист, ніби запрацювала лісопилка. Ні, я його тут не бачив. Ану тихо! Бім, бім, бім, що таке, невже це в'язниця, мені здалося, що я в Теґелі. Побудка. Якихось двоє вже б'ються. Франц вийшов на вулицю. Шоста година ранку, а біля воріт нічліжки вже товпляться жінки, чекають на своїх коханих чоловіків, потім порозходяться з ними по шинках програвати в карти нажебрані гроші.

Райнгольда немає, дурне діло тут його шукати, він, мабуть, знову на дівок полює: на котрусь Ельфриду, Емілію, Кароліну, Лілі, чорнявку чи білявку.

А ввечері Єва дивиться на скам'яніле обличчя Франца, він забув, що таке ласка, привітне слово, їсть і говорить мало, заливає в себе шнапс і каву. Він лежить поряд з нею на канапі, плаче й плаче. «Не знайдемо ми його». — «Франце, та годі тобі». — «Не знайдемо! Що нам робити, Єво?» — «Послухай, ти маєш облишити всі ці пошуки. Який у них сенс? Так недовго й з глузду зсунутися». — «Отже, ти не знаєш, що нам робити? Тобі цього не збагнути, Єво, ти такого не переживала, ось Герберт — той трохи розуміє. Що ж нам робити, що робити? Як його запопасти? Я ладен у церкві поклони бити, щоб тільки дістатися до нього».

Але все це неправда. І все це не справжнє, полювання на Райнгольда несправжнє, це стогін і пекельний страх. Жереб кинуто. Франц знає, що випаде на його долю. Все набуде свого сенсу, несподівано лячного сенсу. Не набридло тобі, голубе, гратися в хованки? Недовго зосталося.

Франц стежить за квартирою Райнгольда, не спускає очей, уп'явся поглядом і більше нічого не відчуває. Багато люду проходить повз будинок, дехто заходить досередини. Він і сам заходив, його поривало туди, а все це через чінґдарада, бумдара бум.

Будинок аж розреготався, дивлячись на те, як Франц перед ним стовбичить. Здається, зараз зірветься з місця, щоб гукнути сусідні будинки, всі прибудови та флігелі, нехай і вони поглянуть на того типа. Стоїть у перуці, зі штучною рукою, а сам аж пашить, так набрався він шнапсу, стоїть і белькоче не знати що.

«Добридень, Біберкопчику. Надворі вже 22 листопада. Досі дощить. Ти що, хочеш нежить підхопити, може, пішов би ти краще до свого улюбленого шинка, хильнув би трохи коньячку?»

«Давай його сюди!»

«Заходь і шукай!»

«Давай вже його сюди, цього Райнгольда!»

«Тобі час у Вульґартен[220], ти геть з глузду зсунувся».

«Давай його сюди!»

Якось Франц Біберкопф прокрався в той будинок і приховав там каністру з гасом і порожню пляшку.

«Ану виходь, чого ховаєшся, брудний покидьку, сучий сину. Що, кишка затонка вийти до мене?»

А будинок: «Кого це ти гукаєш, його ж там немає. Заходь і сам подивися».

«У кожну шпарину не зазирнеш».

«Його тут немає, він ще не зовсім здурів, щоби тут сидіти».

«Давай його сюди. А ні — то начувайся, буде тобі лихо!»

«Буде мені лихо, кажеш? Хлопче, йди-но ліпше додому, виспись гарненько, а то геть здурів, а все через те, що нічого не їси».

Наступного ранку слідом за поштаркою вже і він там. Ліхтарі бачать, що він біжить, похитали головами: «Ой леле, буде пожежа!»

Дим валить клубами, язики полум'я вириваються зі слухових віконець на горищі; коли о сьомій примчали пожежники, Франц уже сидів у Герберта й стискав кулаки:

«Я нічого не дізнався, так само як і ти. Не знайдемо ми його там — це зрозуміло, але тепер принаймні йому немає куди поткнутися, я викурив його з тієї нори. Просто взяв і підпалив!»

«Послухай, та він же там не живе, і він побоїться туди повертатися».

«То була його нора, і коли він дізнається, що вона згоріла, то здогадається, хто це