Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін
І обернувся я, і побачив скрізь неправду, що чинилась під сонцем[214]
Франце, чому ти зітхаєш, Францику, Єва постійно навідується до тебе й запитує, про що ти думаєш, але відповіді не отримує, так і йде без відповіді, чому ти зіщулився й пригинаєшся, пригинаєшся, ховаєшся за рогом, за фіранкою, а ще ходиш маленькими, дрібними кроками? Ти ж знаєш життя, ти ж не з неба впав, ти маєш добрий нюх на такі речі й про щось здогадуєшся. Нічого не бачиш, нічого не чуєш, але відчуваєш, не наважуєшся поглянути в той бік, відводиш погляд, але й не тікаєш, для цього ти надто рішучий, ти стис зуби, ти не боягуз, але не знаєш, що тобі робити, чи стане тобі снаги і сил звалити на свої плечі такий тягар.
А скільки настраждався Йов[215], чоловік з країни Уц, поки не спізнав усього, аж поки нічого більше не могло впасти на нього. Напали сабеї та повбивали пастухів, з неба спав божий вогонь і спалив отару та слуг, халдеї повбивали його верблюдів та погоничів, його сини й дочки сиділи в домі свого первородженого брата, аж раптово надійшов великий вітер з боку пустелі та й ударив на чотири роги дому, і юнаки погинули.
То вже було багато бід, але на тому все не скінчилося. Свого плаща роздер Йов, покусав руки, обстриг голову, обсипав себе землею. Та на тому все не скінчилося. Обкидало Йова злим гнояком від стопи ноги його аж до його черепа, він сидів у піску, і гній спливав з нього, він узяв собі черепка, щоб шкребти себе.
Поприходили приятелі його, теманянин Еліфаз, шух'янин Біддад та нааматянин Цофар, вони прибули здалека, щоб потішити його, страшно голосили й ридали вони, і не пізнали його, так страшно понівечило його, який мав семеро синів та три дочки, сім тисяч овець, три тисячі верблюдів, п'ятсот пар волів, п'ятсот ослиць та дуже багато рабів.
А ти, Франце Біберкопф, утратив не так багато, як Йов з країни Уц, нещастя насуваються на тебе поволі. З кожним кроком ти наближаєшся до того, що чекає на тебе, ти вигадуєш для себе тисячу відмовок і плекаєш марні надії, але ти вже наважився, ти налаштований рішуче, готовий до чогось лихого, проте не до найгіршого. Тільки не це, ні, тільки не це! Ти сам себе вмовляєш, побиваєшся над собою, але чому бути, того не оминути. Але щось у тобі не хоче того, не хоче прийняти. Ти зітхаєш: звідки чекати мені захисту, нещастя насувається на мене, що буде мені опорою? Воно все ближче! І ти сам, як слимак, наближаєшся до нього, ти не боягуз, у тебе не лише міцні м'язи, ти Франц Біберкопф, ти кобра-змія. Поглянь, як вона звивається, сантиметр за сантиметром підповзаючи до чудовиська, що чигає на тебе й готове схопити.
Ти не гроші втратиш, Франце, ти сам згориш до глибини душі своєї! Дивись, як торжествує Блудниця Вавилон! І з'явився один із семи янголів, що тримали сім чаш, і промовив: Іди сюди, і я покажу велику блудницю Вавилон, що сидить над багатьма водами. І там жінка, що сидить на червоній звірині, у руці мала вона золоту чашу, на чолі її було написане ім’я, таємниця. Та жінка п’яна від крови святих[216].
Ти відчуваєш лихо, воно вже поряд. Хто зна, чи вистачить тобі сили, чи не загинеш і ти сам?
У гарній, світлій кімнаті садового будиночка на Вільмерсдорферштрасе сидить Франц Біберкопф і чекає.
Кобра-змія згорнулася кільцем, лежить на сонечку та гріється. Все остогиділо, він такий сильний і хоче щось робити, а натомість змушений лежати, ще не домовлено, де вони мають зустрітися, товстушка Тоні роздобула для нього темні окуляри в роговій оправі, мені треба купити собі нове вбрання, а може, ще й намалювати шрам на щоці. Ондечки хтось біжить через двір. Диви, як поспішає. А мені спішити нікуди. Якби люди так не квапилися, то жили б удвічі довше і втричі більше встигали зробити. Ось як на шестиденних перегонах, приміром: велосипедисти тиснуть і тиснуть на педалі, але спокійно, в людей є терпець, молоко у них не збіжить, а публіка хай собі свистить — що вона в цьому тямить? Хтось стукає у двері. А чого ж би його не подзвонити у дверний дзвінок? Хай йому трясця, адже тут тільки один вихід! Ану ж бо послухаємо.
З кожним кроком ти наближаєшся до того, що чекає на тебе; ти вигадуєш для себе тисячу відмовок і плекаєш марні надії, так, ти готовий до чогось лихого, проте не до найгіршого, не до найгіршого…
Ану ж бо послухаємо, що там за балачка. Голос ніби знайомий. Крик, плач, ридання. Треба поглянути. Тебе охопив страх? Про що ти подумав цієї миті? Та багато чого може наверзтися на думку. О, та її знаю. Це ж Єва.
Двері відчинилися. На порозі стоїть Єва, ридма ридає, товстуха Тоні обнімає її, заспокоює. Чого вона так гірко плаче? Що трапилося? Та багато чого може трапитися. Йому вчувається інший крик, Міцин, а тут ще Райнгольд лежить на ліжку.
«Добридень, Єво. Що таке, дорогенька, що з тобою, що трапилося? Може, все не так і страшно?» — «Облиш мене». Сказала, як відбрила. Чи хтось її помотлошив, дав добрячої прочуханки? Мабуть, вона щось бовкнула Герберту, і той здогадався, хто насправді батько дитини. «Тебе хтось побив? Невже Герберт?» — «Відчепися, не торкайся до мене». Ну й погляд у неї! Тепер уже й знати мене не хоче, але ж вона сама хотіла. Та в чому ж справа, що з нею таке, ще, чого доброго, люди позбігаються, треба зачинити двері. Тоні стоїть поряд, клопочеться довкола Єви: «Заспокойся, Єво, заспокойся, опануй себе, та скажи вже, що таке, заходь, а де Герберт?» — «Не зайду, нізащо не зайду!» — «Та ходімо, Єво, ходімо, сядемо, я зварю кави. А ти, Франце, йди звідси». — «Чого це я маю йти, що я такого зробив?»
Аж тут Єва широко розплющила очі, які враз стали страшними — здавалося, що й вбити ними може, заверещала
