Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

й вхопила Франца за камізельку: «Ні, хай іде з нами, нехай зайде, я хочу, щоб ти зайшов!» Та який ґедзь її вкусив? Сказилася вона, чи що? Може, їй щось наговорили? А Єва сидить на канапі поряд із товстухою Тоні й уся тремтить. Обличчя розпухле, її б'ють дрижаки, вона дуже знервована. Це, мабуть, тому, що вона при надії, але ж Єва завагітніла від мене, то чого їй боятися? А Єва обняла обома руками Тоні за шию і щось прошепотіла на вухо, спершу не могла вимовити й слова. А тепер уже з Тоні щось негаразд. Вона сплеснула руками, а Єва тремтить і дістає з кишені пожмакану газету, може, там є щось про наше діло на Штралауерштрасе, Франц схопився, що за дурні жінки, і як крикне: «Мавпи ви пришелепуваті! Що за цирк ви тут влаштували? Мене теж за мавпу маєте?» — «Господи боже мій, Господи Боже мій…» — бурмоче товстуха, а Єва мовчить, лише тремтить і тихенько скімлить. Франц перехилився через стіл і вихопив у товстухи газету. Там поряд дві світлини. Що це? Якесь жахливе, жахливе, неймовірне страхіття! Це ж я, це я, це я. Але чому я тут? Через ту справу на Штралауерштрасе? Якесь жахливе, жахливе, неймовірне страхіття! Це насправді я, поряд — Райнгольд, а вгорі заголовок: «Убивство проститутки під Фраєнвальде. Жертва — Емілія Парсунке з Бернау». Міца! А це ж хто? Це я. Мишка скочила за піч, вийде, коли буде ніч.

Францова рука судомно зіжмакала газету. Він повільно опустився на стілець, сидить, весь зіщулився. Що ж це вони пишуть таке? Мишка скочила за піч.

Обидві жінки дивляться на нього й плачуть, ну чого витріщилися, вбивство, та як же це так, Міца, це просто якесь божевілля, як таке могло трапитися? Його рука знову тягнеться до газети на столі, зараз прочитаємо, що там написано, так, ось моє фото, а поряд Райнгольдове, убивство під Фраєнвальде, вбита Емілія Парсунке з Бернау, як вона потрапила у Фраєнвальде? Що це взагалі за газета? А, «Морґенпост». Підняв руку з газетою й знову опустив. А Єва? Як вона? Дивиться якось інакше, нахилилася до нього, вже не плаче. «Ну, Франце?» Голос, хтось говорить, я маю відповісти, дві жінки, вбивство, що за вбивство, у Фраєнвальде, я вбив її під Фраєнвальде, я ніколи в житті не був у Фраєнвальде, де воно взагалі? «Ну, скажи бодай щось, Франце, чого ж ти мовчиш?»

Франц дивиться на неї, його великі очі дивляться на неї, він тримає газету на долоні, його голова тремтить, він над силу читає якимсь захриплим, рипучим голосом. Убивство під Фраєнвальде. Емілія Парсунке з Бернау, дата народження — 12 червня 1908 року.

«Так, це Міца. Справді вона. Що ти на це скажеш, Єво? Її вбили. Ось чому ми її не знайшли». — «Читай далі, Франце, там і про тебе написано». — «Про мене?»

Він знову взяв газету, дивиться. Це ж моє фото!

Франц повільно розгойдується всім тілом, шепоче: «Боже мій, Єво, Боже мій!» Єві стало страшно, страшно, вона підсунула свого стільця до його крісла. А він і далі розгойдується. А потім раптом засопів і надув щоки. У нього такий вираз обличчя, ніби він силкується посміхнутися. «Боже мій, Єво, що ж тепер робити, що робити?» — «А чому там твоє фото?» — «Де?» — «Та в газеті ж!» — «Я не знаю. Ради Бога, що ж це таке, як таке могло статися, це просто смішно». Він безпомічно дивиться на неї, а вона радіє, у нього людський погляд, у Єви знову полилися сльози з очей, товстуха й собі взялася скімлити, Францова рука лягла на Євине плече, він притиснувся обличчя до її грудей, схлипує: «Що це таке, Єво, що сталося з нашою Міцекен, що з нею сталося, вона мертва, вона не пішла від мене, її хтось убив, Єво, нашу Міцекен хтось убив, мою Міцекен, що ж це таке, невже це правда, скажи мені, Єво, що це неправда!»

Він думає про Міцекен, а в грудях підіймається, наростає якийсь потойбічний страх, ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть, йде, вимахує сокирою на довгім держалні, виграє на флейті, роззявляє свою пащеку, бере сурму, зараз засурмить у сурму, вдарить у барабани, і вирине з мороку чорний таран, і піде трощити — вумм, вумм! Тихіше!

Єва чує, як Франц скрегоче зубами, ніби перемелює щось своїми щелепами. Єва обняла Франца. Його голова тремтить, він хоче щось сказати, та лише захрипів, потім затих. Так і не промовив жодного слова.

Коли він лежав під машиною, то було так само. Ніби під млинові жорна потрапив, немов брила привалила мене, треба опанувати себе, та хоч би які зусилля я до того докладав, усе марно, все одно мене перемеле і розчавить, навіть якби я був із заліза, все одно мене перемеле і розчавить.

Франц скрипить зубами, бурмоче. «Що ж тепер буде? Що ж буде тепер?» І що то за млин такий — водяний чи вітряк, а жорна крутяться, крутяться. «Дивися, Франце, вони тебе шукають». То вони думають, що це я її вбив, я, він знову тремтить, його обличчя знову намагається посміхнутися, одного разу я її віддубасив, вони, напевно, думають, що раз я Іду прибив, то… «Сиди дома, Франце, на вулицю навіть носа не потикай. І куди це ти зібрався? Тебе ж розшукують й одразу впізнають по тому, що ти однорукий». — «Єво, заспокойся, ніхто мене не знайде, якщо я сам того не захочу. Я вийду на вулицю, до рекламної тумби, прочитаю оголошення. Я повинен знати, як усе це сталося. Зазирну до кнайпи, погортаю газети, що вони там пишуть». Потім він підводиться й стає перед Євою, пильно на неї дивиться, не спроможний вимовити й слова, кривить губи у посмішці: «Поглянь на мене, Єво. Зі мною щось не так? Зі мною ж мусить бути щось не так».

Ні, ні, вона кричить і ридає, а він посміхається, бере з комода свій капелюх і йде до дверей.

Подивися, то сльози були тих, які за неправду постраждали, і нема для них потішителя[217]

У Франца є штучна рука, він рідко нею користувався, тепер вийшов з нею на вулицю, несправжня рука в кишені пальта, в лівій — сигара. Він ледве вибрався з квартири. Єва кричала, а потім упала перед ним на порозі й не давала вийти, аж поки він пообіцяв їй, що нікуди не дінеться