Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

За іншим столиком молода дівчина розчісує гребенем довготелесого блондина, а той співає: «Зоннебурґ, о Зонненбурґ». А як всі на мить затихли, затяг на повен голос, кортить йому про сонце поспівати:

«Зонненбурґ, о Зонненбурґ, зеленіє все довкруг. Літом в двадцять восьмім році, не сидів я ні в Ростоці, ні Берліні, ні в Штеттині, в Кенігсберзі не сидів, де ж тоді я приблудив? В Зоненбурзі, в Зоненбурзі, де сидять мої всі друзі.

Зонненбурґ, о Зонненбурґ, зеленіє все довкруг. Як тюрму цю не любити, як за нею не тужити. Кожен день тут і щоночі гуманізму скільки хочеш. Тут ніхто не буде бити, катувати чи дражнити. Скільки хочеш, можна пити, їсти, навіть покурити.

Кращих не знайдеш ліжок, пива, шнапсу й цигарок. Дні минають пречудові, і наглядачі зразкові, віддані душею й тілом, зайняті серйозним ділом. Чоботи їм віддаси, маєш кусень ковбаси. Трохи тютюну ще дайте і частіше наливайте. Гімнастерки і бушлати можем дешево віддати. Гроші дуже нам потрібні, всі ми — арештанти бідні.

Кілька є колег в нас досі, що на нас завжди доносять, ми дамо їм прикурити, щоб в тюрмі навчились жити, краще б з нами їм гуляти, ніж по пиці получати, бо дамо їм скуштувати те, що краще їм не знати.

Наш директор, як з картону, а чому, ніхто не знає, ні на що він не зважає. Завітав до нас за ґрати ревізор перевіряти вільний заклад Зонненбурґ. Не сподобавсь він йому. Зараз розкажу чому. В кнайпі сидимо гуртом, ще й два наглядачі за столом, і у розпал пиятики, хто оце до нас прийшов, хто оце якраз зайшов?

А прийшов до нас, бум-бум, а прийшов до нас, бум-бум, ревізор, ревізор, що ви скажете йому? Йому скажем: «Хай живе!» Ревізору — довго жити і ніколи не тужити.

Хай він упаде навзнак і візьме собі коньяк, або хай підсяде й так.

Що ж сказав нам ревізор? Він сказав: Я ревізор! Я влаштую вам розор. Бум-бум-бам! бум-бам! В карцер всіх позакриваю. За смішки вас покараю. В'язням і наглядачам добру прочуханку дам. Бум-бум-бам, він стоїть ось там, бум-бум-бам, він стоїть ось там.

Зонненбурґ, о, Зонненбурґ, зеленіє все довкруг. Так він сильно розлютився, Що до жінки поспішив і на ній зірвав свій гнів. Бум-бум-бам, він стоїть ось там, бум-бум-бам, він стоїть ось там. А ти більше так не злися і на нас ти не сердися».

Кому коричневі штани і чорну саржеву куртку! Один дістає з пакунка коричневу арештантську куртку. Продається з аукціону, неймовірно низькі ціни, тиждень знижок, куртка задешево, за чарку коньяку. Ану кому підійде? Веселий гамір, сміх, нова радість[222], всі гуртом співають та «ві-де-бум!» гукають. А тепер пара парусинових туфель, знайомих з місцевими особливостями різних тюрем, із солом'яними підошвами, в них зручно тікати, а ще маємо ковдру. Гей, та ти ж мав здати її коменданту!

Тихо прослизнула господиня, обережно причинила двері: тихіше, там люди зайшли. Один зразу зиркнув у вікно. Його сусід сміється: коли запахне смаленим, вікна не стануть у пригоді, ось дивися сюди. Він пірнув під стіл і підняв ляду, що вела до погреба. Ось підвал, а звідти — зразу в сусідський двір, навіть лізти не треба, все по рівному. Лише шапки не знімай, а то звернуть увагу.

Якийсь старигань пробурчав: «Гарну пісню ти заспівав. Є ще й інші, також непогані. А ось таку знаєш?» Він витяг пожмаканий аркуш, списаний нерівним почерком: «Мертвий арештант». — «Та вона, мабуть, сумна?» — «Що значить сумна? Правдива пісня, не гірша твоєї». — «Ну давай, тільки цур не плач, цур не плач, бо не дам тобі калач».

«Мертвий арештант. Бідний і веселий хлопець у життєву путь зібрався, зле і нице відкидав він, жити чесно намагався. На нещастя духи злії на дорозі в нього стали. Був обмовлений він підло, нишпорки його впіймали. [Полюють, полюють, кляте полювання, за мною полювали кляті пси, ще й як полювали, ледь не убили. Так воно й тягнеться, не знати, куди тікать, та й бігати так швидко ніхто не зможе, тікаєш щодуху, на підкінець таки все одно зловлять. Ось загнали вже Франца, нікуди вже не бігтиму, досить з мене, жеріть мене на здоров'я.]

І ні крик, ні причитання вже йому тут не зарадять, через свідчення фальшиві у тюрму його посадять. Судді мудрі помилились, [Полювання, полювання, кляте полювання] і невинний потерпає, [як ці кляті пси за мною полювали] честь уже не відновити, і свободи вже немає. Люди, люди, він гукає, зла нікому не бажав я, що ж ви нищите людину, нащо чините безправ'я? [Отак воно, не знаєш, де рятуватися. Біжиш усе далі й далі, біжиш з усіх ніг, робиш усе, що можна.] Та коли нарешті вийшов із в'язниці мов приблуда, то збагнув, що тим колишнім більше він уже не буде. Він блукав понад рікою — мосту годі відшукати, довелось йому в зажурі до в'язниці повертати. Хліба він просив і стукав, та зачинені ворота, [Полювання, полювання, кляте полювання.] Більше він не міг терпіти й красти став, як та босота.

[Винний, винний, винний, ото ж і воно, мав справді стати винним, треба було завинити, в тисячу разів більше завинити!] Знову злочин — значить, мусять його дужче покарати, знову він сидить у в'язниці, знову дивиться на ґрати. [Франце, алілуя, ти чуєш, в тисячу разів більше завинити, в тисячу разів більше завинити.] Врешті вийшов він на волю: душе, ріже і вбиває, і до всіх людей навколо вже пощади він не має. Та не довго шал тривав той, скоро знов його схопили і за злочини криваві пожиттєво засудили. [Полювання, полювання, кляте полювання, він правий, він таки правильно зробив.]

Терпить він знущання й кпини, та не хоче він жалітись, у ярмі він научився, як брехати і молитись. З дня у день усе по колу, і життя мов заніміло, дух його погас раніше, ніж погасло його тіло. [Полювання, полювання, кляте полювання, а вони все мене заганяли, я завжди викладався, як міг, а тепер я заїхав у болото і я не винний в тому, що ж я мав робити. Я звуся Францом Біберкопфом, і я досі такий, як колись, тож стережіться.]

Обірвався шлях життєвий у весняную погоду, у могилі віднайшов він свою втрачену свободу. І тюремний дзвін у тиші з ним прощається навіки, був він втрачений для світу і в тюрмі склепив повіки. [Стережіться, панове,