Новини - Андрій Любомирович Войницький

Орест Кіндсфатер з видимим зусиллям піднявся на коліно, потім, хитаючись, став на рівні ноги. Місячне сяйво вихопило чорне розірване м’ясо під його розшматованою футболкою; звідти текло й крапало на землю.

— Ну що, падли? — оскаженіло ревнув він, потрясаючи пістолетом.— Не вийшло?

Я озирався у пошуках Саші, але того вже не було поруч. Лісник повільно піднімався з землі, путаючись у полах дощовика. Вигляд він мав не пораненого, а, скоріш, приголомшеного. Штірліц лежав на боці, скавчав і стікав кров’ю. Кров виблискувала в місячних променях на його кошлатій сірій шерсті. Біс прицілився був у собаку, але в цей момент ще одна тінь відділилася від дерева позаду, і товариш Дванадцять, наче болід, урізався у Бісову спину.

Від цього зіткнення Кіндсфатер крекнув, очі його розчахнулися, наче він одним духом кинув за ворот сто п’ятдесят, але щось не дуже пішло, потім його розвернуло боком, і він досить влучно відмахнувся від Іллі пістолетом, угативши тому рукояткою у скроню. Пізно: в його спині, трохи збоку від хребця, вже стирчала колодочка ножа. Хитаючись, Біс водив стволом, вицілював Іллю, який, отримавши удар, відлетів на пару кроків, але одночасно позаду Біса, наче з-під землі, виріс товариш Сім.

Віталік діяв люто і не вагаючись. З відчайдушним криком він почав блискавично тицяти ножем у тіло Кіндсфатера, навіть не дивлячись, куди б’є, а лише намагаючись наносити удари якомога частіше. Йому вдалося спричинити не менше десятка поранень, при цьому Кіндсфатер ревів, як ведмідь, аж поки не крутнувся дзиґою, ще раз похитнувся, але якимось нелюдським зусиллям відновив рівновагу і навіть утримав пістолет. І саме тоді на нього стрибнув лісник, обрушивши з усієї сили на голову Біса молоток.

Заступник начальника харківського БНОН Орест Сергійович Кіндсфатер на прізвисько Біс з утробним хеканням гепнувся у багно, виронивши пістолет. Прес-секретар миттю підхопив зброю з землі. Піднявся на ноги Ілля, що потроху очуняв після удару. Підійшов ближче лісник з молотком. І ось уже вся трійця стояла над поверженим ворогом, а той лише мекав, стікаючи кров’ю. Біс спробував піднятися на карачки, але Ілля безжально вдарив його ногою у вухо.

— Фе-е! — захлинаючись, фиркав Біс, наче тварина, що конає.— Ф-фе... пе... с-суки...

— Як ти, дядьку? — звернувся прес-секретар до лісника.

Той мовчки поплескав себе по дощовику.

Згодом я дізнався, що в усіх трьох під куртками та плащем у момент нападу були саморобні бронежилети з металевих пластин, вшитих у полотно і шкуру. Саме такий аматорський обладунок урятував ліснику життя. Єдиним, хто не мав захисту, був Штірліц, і зараз він стікав кров’ю. Ілля стрімголов кинувся до пса.

Кіндсфатеру тим часом вдалося, попри все, здійнятися на ноги. Хитаючись, він поплентався від нас кудись у глиб яру, що заріс молодим ялинником. Ілля схилився над пораненим псом. Лісник швидко скинув дощовик, і Штірліца переклали на нього, як на імпровізовані ноші. Віталік роздивлявся пістолет — «перший трофей», як він висловився. Лісник та Ілля поспіхом понесли Штірліца до дороги, де, мабуть, лишилася їхня машина.

Я вже вибрався з ями. З пітьми з’явився Саша зі скривавленою головою, кинув на мене похмурий погляд і відвернувся. Потім простягнув долоню до Віталіка, і той мовчки поклав на неї Кіндсфатерів «Макаров». Сам Біс уже встиг добряче заглибитися в яр. Там, унизу, протікав між камінням невеличкий струмок, і Кіндсфатер проканделяв метрів п’ятнадцять уздовж його річища. По всьому було видно, що кожний наступний крок дається йому все важче.

Саша рушив за ним.

Я став поруч з Віталіком. Ми разом мовчки дивилися, як Саша спускається схилом, неквапливою ходою наздоганяє Біса, обходить, перегороджує йому дорогу і вимовляє якісь слова, яких я на цій відстані не почув. Потім він вистрілив. А коли Кіндсфатер упав, вистрілив ще раз, і ще.

Так, буквально на моїх очах, завершилося клопітливе і злочинне життя майора харківської міліції Ореста Кіндсфатера. Згодом його труп покладуть у могилу, яку я копав для себе, попередньо суттєво її заглибивши, закидають глинистою землею, і ніхто його ніколи не знайде. Я спитаю у своїх рятівників, чи не міг хтось почути постріли та крики в лісі, на що отримаю вичерпну відповідь — ні.

Назад ми повернемось у Сашиній машині разом з прес-секретарем Віталіком і лісником. Ілля покине нас значно раніше, намагаючись урятувати Штірліца. Ми у черговий раз забруднимо салон Сашиної «Тойоти» кров’ю і багнюкою, але йому буде начхати, адже саме для таких випадків існують автомийки. Дорогою ми заїдемо в порожній бар, відімкнемо двері ключами, які знайшли в кишені Біса, і заберемо звідти сумку з амфетаміном. Під пильним наглядом лісника Саша відкладе собі вісім важких брикетів, а залишок разом із сумкою віддасть прес-секретарю. Потім ми з Сашею сядемо в його «Тойоту», а лісник з прес-секретарем, прихопивши пістолет і свою долю порошку, стрибнуть у «Порше» Кіндсфатера і зникнуть у невідомому напрямі.

А що, як якомусь даїшнику стукне в голову зупинити їх у «Порше» зниклого майора міліції, з його табельним пістолетом і сумкою наркоти? Що тоді? — гадав я. Але цих двох, схоже, такі питання взагалі не турбували.

Саша підвіз мене до Харкова, майже додому. Всю дорогу ми їхали мовчки. І лише перед тим, як мені вже треба було виходити, він сказав:

— Ти ж розумієш: якщо когось із нас візьмуть за дупу, ми тебе потягнемо за собою. Ми всі засвідчимо,