Новини - Андрій Любомирович Войницький

Він трохи загаявся з відповіддю, і я подумав, що моє звернення якось подіяло. Може, він намагається мене залякати, щоб я остаточно став слухняний? Заставить вирити могилу, а потім все ж таки відпустить?

— Пізно, преса,— відгукнувся Біс незлостиво.— Ми зараз у такій ситуації, що треба вже щось вирішувати. Я ж тебе попереджав, що ти почав копати не там, де треба. Тому зараз будеш копати тут... Стій!

Ми зупинилися.

— Починай! — наказав Біс.

Саша тицьнув мені лопату.

— Ти ж розумієш: якщо зникне журналіст, підійметься шум...— Я все ж таки намагався його переконати.— Почнеться розслідування, все це спливе...

— Не спливе,— запевнив Біс.— Ти вже повір мені. Трохи повоняють і заспокояться. Все піде, як завжди.

— Як з Наташею Штос? — поцікавився я, але замість відповіді отримав удар між лопаток.

— Годі! Стули пельку і копай, суко!

Мені нічого не залишилося, як стулити пельку і копати.

Не можу сказати, скільки часу мені знадобилося, щоб вирити собі могилу, тому що в той момент я часу не відчував. Після дощу ґрунт піддавався відмінно, але я намагався уповільнити процес, демонстрував слабкість, тягнув. Та й куди мені було поспішати?

Деякий час я працював, а вони мовчали, розмова якось не клеїлася. Мабуть, мене все ж таки вб’ють.

— Он, бачиш далі горбок? — нарешті промовив Біс із посмішкою в голосі.— То Луговий. Сусідами будете.

Точно — вб’ють, переконався я. Приплив ти, Даню. Безглуздий фінал безпутного життя. Господи, врятуй мене! Якщо врятуєш, я забуду про наркоту і бухло, буду кохати дружину, заведу дитину, завів би ще й кота, але кіт уже є! Я стану іншою людиною, чесно! Хіба це справедливо — здохнути таким молодим?

Біс раптом подивився на свій дорогий, мабуть швейцарський, годинник, відтягнувши шкіряний рукав, і посмішка зійшла з його вуст.

— Давай енергійніше, пресо! — гукнув він.— А то зараз дупу прострелю для бадьорості!

Від нетерплячки він зробив кілька кроків лісом, оминув кущ ялиці, заглянув під пеньок.

— Сила грибів буде,— вимовив він майже замріяно.— Поїдемо восени по гриби, га, Сашок?

— Якщо доживемо,— відповів Саша.

— Я теж гриби люблю збирати,— чомусь зауважив я.

— Кажи, любив,— реготнув Саша.— Тобі вже треба казати про себе у минулому часі.

— А не пішов би ти нах! — розлютився я.

Біс посміхнувся, з цікавістю роздивляючись мене.

— А ти мені навіть подобався,— раптом вимовив Саша, шморгаючи носом і чомусь на крок наближаючись до мене.— Більше, ніж Луговий.

— Ти гівно собаче,— повідомив я йому.

— Копай вже,— відгукнувся Саша незворушно.— Здохни ввічливо, без отого бла-бла-бла.

Раптом я почув, як десь неподалік хруснула гілка. Біс миттю зреагував — повернув голову у бік звуку і застиг, Саша напружився. З-за вузлуватого соснового стовбура обережно з’явилася темна фігура. Мені здалося, що чоловік намагався рухатися безшумно, але необачно себе видав. Він мав довгий брезентовий дощовик з каптуром, на ногах у нього були кирзачі з калошами. Біс явно не чекав когось тут побачити — це я одразу зрозумів, але ствол «Макарова» вже повернувся в той бік. Незнайомець скинув руки вгору.

— Я тутешній! — вигукнув він, тримаючи руки так, щоб їх бачили.— З лісгоспу! Лісником працюю!..

Подальші події розвивалися аж надто стрімко. Щось змінилося в Сашиному обличчі. Вітер колихнув гілки — і від товстого стовбура відділилося дещо: велике, сіре, моторошне. Я відчув приступ справжнього печерного жахіття, і не від раптового припливу хоробрості, а, скоріш, від цього невимовного відчуття, розмахнувся лопатою і щосили загатив нею Саші у потилицю. Той слідкував за незнайомцем і не встиг зреагувати.

Удар збив його з ніг, але я й сам утратив рівновагу, послизнувся на мокрому суглинку і завалився у неглибоку могильну яму, яку встиг викопати. Гримнув постріл, лісом розлетівся протяжний крик. Потім пролунав ще постріл, а далі почувся глухий удар і якийсь жахливий тваринний звук. Я підняв голову: здоровенна тварюка, схожа на вовка-переростка, вп’ялася зі спини у Бісове плече, кромсала його іклами і тягла назад. Руки Біса завертілися, наче крила млина, він вистрілив наосліп, а тим часом прямо на нього біг лісник, у його руці в місячному світлі виблиснуло лезо. Біс ще раз вистрілив, і лісник повалився, ніби послизнувшись на банановій шкурці.

І зараз же Біс закричав, дико і страшно,— і його повне болю та нелюдського сказу волання піднялося вище верхівок сосен, закружляло над лісом. Наступної миті пес перекинув його на спину і потягнув по багнюці з пагорба. Біс вивернувся, випав зі скривавленої шкірянки і швидко поповз убік. Штірліц (я вже впізнав цього собаку), не гаючи й секунди, розвернувся і знову стрибнув на