Новини - Андрій Любомирович Войницький

скаженим пітбулем, а дворняжкою, що скавчить і тікає від доброго копняка. Так, своїми спонтанними вогнищами старші декларували відсутність будь-якої вартості у всього сущого, але не розуміли того, що й самі є жертвами власної філософської концепції, бо не являють собою нічого реального.

Тож старші також виявилися фікцією. Їхні мотоцикли були іграшковими, і як би паскудно не смердів чадний газ із вихлопних труб тих мотоциклів, він не міг зашкодити монаху-воїну, який достеменно пізнав природу речей.

3

Я більш-менш прийшов до тями і почав сприймати реальність лише тоді, коли мене дістали з багажника і кинули на вогку землю, наче мішок з картоплею. Лісове повітря збадьорило мене, але разом із запахами мокрої хвої та опаду прийшов лютий біль у моєму бідному пошарпаному черепку. Вгорі повільно колихалися верхів’я сосен. Добре вмирати у хвойному лісі після дощу!

— Треба було дядю слухати,— з’явилося наді мною лице Кіндсфатера.— Я ж чоловік незлий, коли незлий.

Мої руки і ноги були чимось міцно зв’язані. Я роззирнувся: пісок, сосни, угорі майже повний місяць, звивиста колія із нізвідки в нікуди, якою ми приїхали, чорна Сашина «Тойота». Наступної хвилини підійшов Саша зі штиковою лопатою і всадив її в ґрунт поруч із моїм обличчям.

— Копай! — наказав йому Біс.— Он там, далі!

— Хай сам копає,— відгукнувся Саша.— В мене руки не звідти виросли.

Біс уважно на нього подивився.

— А навіщо ми його сюди везли? — спробував виправдатися той.— Могли б і там грохнути. Поки живий, хай копає.

Біс поміркував і, певно, виявив логіку у Сашиних словах, тому схилився наді мною і перерізав мотузки на руках і ногах. Я розім’яв зап’ястки, що встигли затерпнути, і обережно почав підніматися. Аж раптом новий дужий удар у голову звалив мене з ніг.

— Не так швидко, пресо! — вимовив Біс, наставляючи на мене ствол.— Піднімешся, як дозволять. От тепер вставай...

Я обережно піднявся. З розбитої брови текло, на руках та одязі — засохлі кров і багнюка. Саша тим часом витягав з багажника скривавлену поліетиленову плівку, на якій я, мабуть, досі лежав.

— Повимазував тут скрізь...— буркотів він під ніс.

Зараз складно точно визначити той момент, коли мій мозок, м’язи, нервова і гормональна системи — себто, все моє єство,— перемкнулись на режим виживання. Під час одного з наших загулів хтось із товариства Саші — чи Нестор, чи Толік — нудно втовкмачував мені, що люди часто підсвідомо прагнуть загибелі, в психоаналізі це називається танатос, тобто воля до смерті. Вона виявляється навіть у наших буденних звичках. У тому, наприклад, що ми нехтуємо ранком фізичними вправами, палимо, п’ємо чортзна-що, погано харчуємося, живемо в токсичних містах замість того, щоб комфортно розташуватися десь у селі, паруємося із сумнівними шматами без презервативів і нюхаємо фен в конячих дозах. На кожній пачці цигарок здоровенними літерами написано: «ЦЕ ТЕБЕ ВБ’Є!», а ми все одно продовжуємо палити,— що ж це, як не танатос?

Проте в літературі й кіно закріпилася думка, що перед лицем загибелі людину охоплює нестримна жага життя. Тоді вона робиться здатною на надлюдські зусилля і мобілізує всі ресурси, аби врятуватися. Не знаю, правда це чи ні. Можу казати лише про те, що у той жахливий момент відчував я сам.

Які там надлюдські зусилля! Після кількох потужних ударів по голові моя воля була майже паралізована, я ледве рухався і навіть не думав про те, як сильно хочу жити. Всі мої прагнення зводилися до одного — щоб мене більше не били важкими предметами по голові. Коли люті чеченські бородані відрізали на камеру голови молоденьким переляканим російським солдатикам, ті покірно підставляли горло. Героїзм у відчайдушних обставинах — скоріше виняток, ніж правило, хоча все це, звичайно, суто індивідуально.

Мене підігнали, і я поплентався в глиб лісу. Попереду йшов Саша з лопатою, позаду — Біс з пістолетом. Якось не дуже вдало складався вечір. Невже вони це серйозно, думав я. Невже це дійсно відбувається зі мною? Невже зараз доведеться померти? Може, це якийсь дурний жарт?

Лісове повітря трохи розвіяло мій морок, і я заговорив, звертаючись до Кіндсфатера:

— Слухай, навіщо тобі брати гріх на душу?

У такій ситуації природно звертатися на «ти». Смерть зближує навіть більше, ніж секс: він планував мене вбити — і це зробило нас майже друзями.

— А, благай,— зрадів Біс.— Я це люблю.

— А ти, Сашо, насправді мені друг,— переключився я на Сашу.— І людина хороша...

— Я тебе попереджав щодо нього, преса! — відгукнувся Біс, наче радіючи від того, що його слова справдилися.— Який там він тобі друг!

— Я тобі не друг,— відповів Саша, навіть не подивившись на мене.

Мокрий суглинок налипав на підошви, кросівки швидко зробилися важкими, як гирі. Місцевість тут була пагорбкувата, ми то піднімалися, то знову спускалися між стовбурами дерев.

— Слухай, Оресте Сергійовичу! — знову звернувся я до