Новини - Андрій Любомирович Войницький

— Отож бо! — почувся угорі голос Кіндсфатера.— Думаєш, що всіх наламаєш, а закінчується все десь так!

Біль! Жах! Небезпека! Встати... Треба негайно встати! Встати і тікати якнайшвидше!

На мить мені здалося, що я вже опанував власне тіло, що вже піднімаюся на рівні ноги і зараз зможу зробити те, що тисячоліттями впрограмовувала в чоловіків природа на випадок екстремальних ситуацій: дати відсіч або втекти. Аж раптом новий — непомітний, але нищівний,— удар начебто розколов мій череп навпіл, і світло в моїх очах згасло.

Єдиним місцем в Красномайську, де вчили битися, була секція боксу. Секцією керував наш фізрук, інвалід Афганської війни. Звали його Олег Миколайович, але між собою хлопці користувалися прізвиськом «Скороход». Його попелясте обличчя було покраяне глибокими зморшками, кожна з яких була наче притрушена пустельним пилом. У вісімдесят сьомому в провінції Кундуз протипіхотна міна «Лепесток» радянського виробництва відірвала Олегу Миколайовичу ступню разом з кросівкою.

Після демобілізації Скороход швидко опанував протез, але все одно пересувався з допомогою елегантної палиці. Ця палиця була особистим подарунком — її зробив якийсь відомий майстер спеціально для нього. Вона мала красиву масивну ручку у формі злющої собачої голови і, скоріш за все, Скороход не розлучався з нею не стільки з медичних, скільки з естетичних міркувань. Можливо, також, палиця була ще одним засобом щодня нагадувати Красномайську про жертву, яку Олег Миколайович приніс за всіх жителів містечка в далекій країні з жахливим кліматом, яку не всі тутешні могли показати на мапі, на нікому не потрібній імперській війні з пасіонарними і злющими афганцями. Навіть старші, що не поважали ані військо, ані чужі жертви, ані будь-які країни з їхніми амбіціями, включаючи власну,— навіть вони поважали Скорохода за його спокійну готовність у будь-яку секунду убити незнайому або навіть і знайому людину.

Скороход рухався неквапом і трохи кумедно — при кожному кроці ніби на мить зависаючи ступнею над асфальтом. За це він і отримав від місцевих комбайнерів своє трохи глумливе прізвисько. Однак жоден з них не ризикнув би назвати Олега Миколайовича Скороходом в очі — зверталися до нього завжди з великою повагою. Каліцтво каліцтвом, а удар у нього був пудовий, а погляд водянистих очей свідчив, що ця людина припинила вбивати інших вимушено і навіть з неохотою, бо певний час і на певній території держава заохочувала вбивство, але обставини чомусь змінилися, і за це нині настає кримінальна відповідальність.

На початку вісімдесятих юного Олежку виряджали до армії всім містечком. Назад він повернувся мучеником, героєм, і навіть без ноги і вищої освіти його одразу ж улаштували фізруком у школу. Райрада виділила Скороходу житло, кожного дня йому носили молоко з ранкового удою, а кур’єр з птахофабрики рівно о сьомій доставляв курку на день і два десятки яєць. Коли сусіди різали свиню, Олегу Миколайовичу обов’язково виділялися найліпші шматки вирізки і чималеньке кільце кров’янки. Красномайськ поважав Скорохода за його подвиг, за сталевий характер, за численні братолюбні вбивства, скоєні ним в Афганістані.

Олег Миколайович називав свої уроки не «фізкультурою», а «офепе». Я тільки з часом розшифрував, що за цим чудернацьким словом ховається зрусифікована «загальнофізична підготовка». Скороход змушував нас багато бігати, підтягуватися, лазити по канатах, долати смугу перешкод, але й у футбол давав пограти досхочу. Якщо ми загравалися і пропускали дзвоник, він ніколи не робив нам зауважень, не нагадував, що його урок скінчився, і треба йти на наступний. Його такі речі не хвилювали. Він щиро вважав, що нічого важливішого за «офепе» нема, і хай діти краще грають у футбол, чим скніють за старезними партами.

Після фізкультури у розкладі часто стояла фізика, тому конфлікт Олега Миколайовича з моєю бабусею, яка вважала, що уроку, важливішого за фізику, не існує в природі, мав перманентний характер. Через наші запізнення обидва постійно сперечалися, бабуся навіть виходила на поле під час перерви і мало не силоміць заганяла нас у кабінет фізики.

По вівторках, четвергах і суботах Скороход вечорами вів при школі секцію боксу. Він брав за це гроші і, з огляду на моє тодішнє дитяче безгрошів’я, заняття ці коштували дорого. Це зараз я розумію, що та платня була мізерною у порівнянні з життєвою цінністю отриманих там навичок. Бабуся навідріз відмовилася давати мені гроші на тренування у ненависного ворога, де її онука ще й будуть лупцювати по макітрі. На моє щастя, з Москви саме тоді ненадовго повернулася мама. Вона одразу ж схвалила моє прагнення займатися боксом і по секрету від бабусі дала мені грошей аж на півроку тренувань. За цей час Скороход встиг переконатися, що я справляюся, і перевів мене у старшу групу, що тренувалася безкоштовно.

Я відвідував секцію майже півтора року, і за цей час зміцнішав і навчився легко і без найменшої рефлексії бити людину кулаком в обличчя. Після трьох місяців тренувань я зустрів у шкільному коридорі Матюка, котрий перед цим на деякий час зник, і у відповідь на його «Гоші дай» обробив так, що той ледве спромігся втекти, залишаючи на лінолеумі кривавий слід. Перелякані друзі лякали мене жорстокою помстою старших, але я вже нічого не боявся. Як не дивно, жодних наслідків ця ситуація не мала. А незабаром Матюк взагалі зник з Красномайська, пізніше комбайнери казали, що його засудили десь у Ростові за крадіжки велосипедів.

Аура кримінального жахіття, яку старші створили над Красномайськом, була фікцією. Їхній кишеньковий пес Матюк виявився не