Таємничий острів - Жюль Верн

– Що ж, спробуємо, – згодився інженер. – Тільки мені здається, що для дослідної пристрілки краще користуватися не звичайним порохом, аби не марнувати його припасів, а піроксиліном, – його нам ніколи не бракуватиме.

– А чи витримають наші гармати вибухову силу піроксиліну? – запитав журналіст, якому не менше, ніж Пенкрофу, хотілося випробувати далекобійність батарей Гранітного Палацу.

– Гадаю, витримають. А втім, – додав інженер, – ми будемо діяти обережно.

Сайрес Сміт зразу визначив, що їхнім гарматам ціни немає, – неспроста він був знавцем артилерійської справи. На їхнє виготовлення пішли найкращі ґатунки сталі, заряджалися вони з казенної частини, стріляли великими ядрами, а отже, били на далеку відстань. Як відомо, далекобійність гармати тим більша, чим довша траєкторія польоту ядра, а довжина траєкторії залежить від початкової швидкості снаряда.

– А початкова швидкість, – пояснив Сайрес Сміт друзям, – пропорційна закладеній кількості пороху. Таким чином, при виготовленні артилерійських гармат найголовніше – якість металу, який мусить мати максимальний опір, а сталь, безумовно, найтвердіша з усіх металів. Тому я вважаю, що наші гармати без ризику витримають розширення газів піроксиліну і покажуть себе з найкращого боку.

– Гаразд, перевіримо. Може, й справді так, – відповів Пенкроф.

Нічого й казати, що всі чотири гармати утримувалися в чудовому стані. Відтоді, як їх витягли з води, Пенкроф, не шкодуючи сили й часу, натирав їх, змащував жиром, полірував, чистив затвори; замки, затисні ґвинти. Тепер гармати блищали так, ніби стояли на борту морського фрегата Сполучених Штатів.

Отож того дня у присутності всіх колоністів, а також дядечка Юпа і Топа було випробувано по черзі чотири гармати. Їх зарядили піроксиліном, урахувавши його вибухову силу, а вона, як ми вже казали, в чотири рази перевищує вибухову силу звичайного пороху; снаряди мали конічну форму. Пенкроф, тримаючи запальний шнур, готовий був діяти.

За знаком Сайреса Сміта прогримів постріл. Ядро, пущене в бік моря, пролетіло над острівцем і зникло десь удалині на відстані, точно визначити яку не було змоги.

Другу гармату навели на крайню точку мису Знахідки, і ядро, ударившись об гострий виступ скелі на відстані близько трьох миль від Гранітного Палацу, рознесло його на шматки.

Цілився і стріляв Герберт, який тепер дуже пишався своїм першим пострілом. Тільки Пенкроф пишався тим пострілом ще більше за нього! Ще б пак, його улюблений хлопчик, майже рідний син, зробив такий постріл!

Третє ядро, випущене цього разу в напрямку дюн, що стелилися понад берегом бухти Єднання, поцілило у пісок на відстані чотирьох миль від Гранітного Палацу, потім рикошетом відскочило і впало в море, піднявши фонтан води.

Готуючись до четвертого пострілу, Сайрес Сміт поклав трохи більше піроксиліну, аби випробувати максимальну далекобійність гармат. Потім колоністи відійшли вбік на випадок, якщо гармату розірве, і підпалили гніт довгим шнуром.

Пролунав оглушливий гуркіт, але гармата витримала; колоністи кинулися до вікна й побачили, як ядро, зрізавши верхівку скелі на мисі Щелепи миль за п’ять від Гранітного Палацу, шубовснуло в Акулячу затоку.

– Ну, пане Сайресе, – вигукнув Пенкроф, чиї могутні крики: «Ура!», певне, не поступалися гучністю перед гарматними пострілами, – що ви тепер скажете про нашу батарею? Хай до Гранітного Палацу з’являються хоча б і всі пірати Тихого океану! Жоден із них не висадиться на острів без нашого дозволу!

– Ой, Пенкрофе, – відповів інженер, – повірте мені: краще б нам не довелося випробовувати нашу батарею в ділі!

– До речі, – раптом згадав моряк, – як ми поведемося із тими шістьма мерзотниками, котрі досі блукають островом? Невже ми їм дозволимо тинятись нашими полями, лісами й долинами? Всі ті пірати – справжні ягуари, і, я вважаю, до них треба ставитись так само, як до ягуарів! Як ви, Айртоне, гадаєте? – запитав моряк, обертаючись до товариша.

Айртон відповів не зразу, і Сайресові Сміту стало шкода, що Пенкроф трохи по-дурному поставив йому це питання. Він навіть схвилювався, почувши, як Айртон знічено сказав:

– Я був таким самим ягуаром, пане Пенкрофе, і не мені про це судити.

І по цих словах Айртон повільно вийшов із кімнати.

Пенкрофові дійшло.

– Який же я непроторенний дурень! Бідний Айртон! Але я тільки хотів почути його думку – він має право висловитись, як і кожен із нас!..

– Атож, – озвався Гедеон Спілет. – Однак його відмова взяти участь в обговоренні такого питання робить йому честь. Ми не повинні нагадувати Айртону про його прикре минуле.

– Слухаюсь, пане Спілете, – відповів моряк. – Більше маху я не дам! Краще проковтну язика, ніж завдам прикрощів Айртону! Однак повернімося до піратів. Як на мене, та сволота не має права на найменше співчуття, і ми повинні якнайшвидше очистити від них острів.

– Ви так вважаєте, Пенкрофе? – запитав інженер.

– Тільки так!

– І ви так само вважаєте, що всіх їх треба знищити, не чекаючи, поки вони самі почнуть ворожі дії?

– А хіба мало того, що вони вже накоїли? – не розуміючи вагань Сайреса Сміта, запитав Пенкроф.

– Але ж вони могли змінитися на краще, – заперечив інженер. – Вони могли навіть покаятись…

– Вони?.. Покаятись?.. – моряк тільки здвигнув плечима.

– Пенкрофе, згадай Айртона! – сказав Герберт, беручи за руку моряка. – Він знову став чесною людиною!

Пенкроф по черзі подивився на друзів. Йому й на думку не спадало, що так сприймуть його слова. Його пряма натура не могла змиритися з тим, що можна церемонитися з бандитами, які висадились на острів, вступати в переговори із поплічниками Боба Гарвея, каторжанами і вбивцями з екіпажу брига «Швидкий»; він вважав їх гіршими за диких звірів і, не задумуючись, без найменших докорів сумління винищив би їх до ноги.

– Ти дивися! – сказав він. – Всі наче змовилися проти мене! Ви хочете бути великодушними з отими хижаками? Хай буде по-вашому! Тільки, цур, потім не кайтеся!

– Нам, Пенкрофе, не загрожує небезпека, якщо ми будемо пильні, – промовив Герберт.

– Гм! – буркнув журналіст, що досі не брав участі в суперечці. – їх шестеро, і вони добре озброєні. Досить кожному з них убити із засідки лише по одному з нас, і незабаром вони стануть хазяями в колонії!

– Чому ж то вони досі не робили замахів на нас? – заперечив Герберт. – Може, вони й не думають про це? Крім того, нас тут також шестеро.

– Хай буде no-вашому! – сказав Пенкроф, якого не переконали ніякі доводи. – Нехай ті зухи й далі плетуть свої оборудки! Не заважаймо їм і викиньмо їх із голови!

– Годі, Пенкрофе, не прикидайся таким лютим! – сказав Наб. – Якби один з отих бідолах опинився на відстані рушничного пострілу, ти