Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
– Що ти, Параско? Чим я нашкодив? Який я кіт! Вигадуєш!
– Як чим? Зобиджаєш дівчину! Сироту! Ось візьму та розповім Ганні – тоді побачиш!
– Ха! Налякала!
– Знаю, що цим тебе не злякаєш. Взагалі, нічим зараз тебе не злякаєш! Бо запанів! Аякже! Та треба ж мати совість! А ти її втратив!
– Ну, Параско, це вже мені обридло! – Хуржик розсердився, але зразу ж і спохватився: – А Ганні казати нічого не треба. Навіщо турбувати хвору нікчемними вигадками!
– Гаразд, не буду, – погодилася стара. – А ще приставатимеш до дівчини, тоді начувайся, всі Лубни знатимуть! Іди!
Хуржик пошкріб потилицю, глипнув на Катрю, що, паленіючи від сорому, стояла біля судника, і мовчки поколивав із кухні.
8На Масницю Лубни загули, завирували, як вулик, коли з нього виходить рій. До Хуржикового двору долітав веселий людський гомін, голосний передзвін лубенських церков, яким вторував басовитий дзвін Мгарського монастиря. То тут, то там спалахував дівочий та парубоцький сміх, лунали пісні, заливалася троїста музика.
Подоївши корів, Катря несміливо звернулася до хазяїна, що зустрівся їй біля колодязя:
– Дядьку, сьогодні неділя, – дозвольте піти до обідні. Та й… погуляти трохи.
Хуржик незадоволено глипнув на Івася, що, почувши ці слова, повернув до нього, хрипко відповів дівчині:
– Іди! Та не барися! Щоб після полудня була вдома!
Івась і собі заїкнувся:
– А мені можна?
Хуржик гримнув:
– А ти завтра підеш… Не можу ж я відпускати вас одночасно! Ось і Василь відпросився. А хто ж біля живності ходитиме? Я?
Івась не здавався. Голос його окріпнув:
– Я все зроблю! На крилах літатиму, а все попораю. Встигну! І напою, і погодую, і дров до хати занесу! Тільки дозвольте!
Хуржик поплямкав губами, роздумуючи. Йому не хотілося відпускати Івася разом з Катрею, бо помітив, що між ними зароджується справжнє кохання. А що тоді, коли розгориться? Чи погодиться Катря піти за нього, за старого? Чи ждатиме, поки він овдовіє та ще поки рік мине після смерті Ганни? Молоде – дурне! Не знає, де його щастя, а вистрибне за голяка та й змарнує з ним своє життя у наймах… Але й не пустити наймита на свята, коли всі Лубни веселяться, незручно і боязко. Дуже вже безвідмовний і роботящий Івась! Що не загадай – виконає, будь-яку роботу – зробить. Та й силу має неабияку – працює за трьох. Шкода було б утратити такого наймита. Перший-ліпший хазяїн відразу підбере його!
– Гаразд. Попораєшся – йди! – буркнув незадоволено. – Та дивись мені – без пустощів!
– Дякую, – зрадів Івась і миттю метнувся до волів.
Катря одягнула святкове вбрання, глянула в хазяйське дзеркало, що висіло в кухні на стіні, – залишилася задоволена. Гарна! Їй-богу, гарна! Ані бурякового квасу, щоб придати щічкам рум’янцю, не треба, ані сажі, щоб підмалювати брови! А про очі і говорити не доводиться – такі темні, глибокі, загадкові. Це від покійного батька – красень був козак! Кажуть, як дочка в батька вродиться, то щаслива буде. Чи то ж правда?
Вона висмикнула з-під хустки і напустила на лоба жмут чорного волосся і вийшла з хати.
Івась вигонив волів на водопій – помахав їй рукою.
– Я не забарюся! – і, оглянувшись, тихо додав: – Боже, яка ти гарна!
У Катрі солодким щемом зайшлося серце, очі спалахнули радістю.
– Я буду біля церкви, – кинула приглушено і швидко попростувала до воріт.
Посеред Лубен, на ярмарковому майдані, вирував людський натовп. Хто йшов до обідні, хто поспішав до яток, щоб поласувати солодкими марципановими коржиками чи випити чарчину оковитої та закусити перед Великим постом ковбасою, а хто молодший – під звуки троїстої музики садив у колі веселих глядачів, що теж притупцьовували на морозі, вогнисто-запального гопака. З вулиць Монастирської та Пирятинської виїздили на заквітчаних стрічками санях-козирках ряджені – з бубном, піснями, сміхом. Їх годі було впізнати: обличчя розмальовані, кожухи вивернуті вовною назовні, на головах у дівчат – вінки з зеленої омели, а в хлопців замість шапок то макітра, то лозова верша, то висушена козлина шкура з гострими ріжками, що нагадували чортячі.
Сміх, гам, вереск.
Катря пропхалася наперед. Усе тут для неї було нове, незвичне: і люди, і їхній одяг, і ряджені, і жаровні, на яких шкварчало м’ясо у власному жиру, і численні ятки, де продавалася всіляка всячина – аби