Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
– Ти ось що, Василю, сьогодні з Івасем понасипай солі у лантухи, а завтра запряжете коней та й розвезете – кому скільки треба. Та записуй, щоб самим не забути! І щоб ніхто не забув!
– Зроблю все як треба, не перший раз.
– А я навідаюся до Петра Кулябки та Михайла Безкровного – пора вже гуртувати на весну нову валку в Крим.
– І цього літа? – здивувався Василь. – Мати ж хвора… Як тобі їхати?
– Ну й що? Вона хворітиме хтозна-скільки, а сіль потрібна людям завжди – і сьогодні, і на той рік. А нам – вигода яка!
– Так мати ж…
– З матір’ю ти залишишся. Не малий уже – скоро женитися забагнеш… Невістку приведеш… Тому й не боюся залишити на тебе і матір, і господарство…
Василь почервонів і потупив очі.
6У буденних клопотах минув ще один тиждень. Ніщо за цей час, здається, не змінилося у Хуржиків, – життя йшло собі розмірено, тихо, спокійно, як і раніше. Господиня лежала на високо збитих подушках у своїй жарко натопленій кімнатці, за грубою, і ждала видужання або смерті. Господар уставав рано, до зорі, і, як завжди, будячи наймичок та наймита, бурчав:
– До роботи! До роботи! Коні та воли ясла гризуть! Свині кричать з голоду – хоч з двору тікай! У корів вим’я порозпиралося від молока! А ви рухтите! За віщо я вам гроші плачу?
Все, звичайно, було не так. І свині не кричали, і коні ясел не гризли, і корови мирно собі лежали в теплому корівнику, ремиґаючи і дожовуючи останню жуйку. Ще всюди стояла передранкова тиша, яку порушували голосисті півні своїм кукуріканням. Одному Хуржикові не спалося, і він будив усіх спозарання, виносив собаці шматок хліба, відмикав браму, комору та льохи. Слідом за ним пробуджувалися всі: охкала слабким голосом господиня, схоплювалися, мов ошпарені, Параска та Катря, затоплювали в печі, гріли воду, потім Катря бігла з дійницею до корів, Параска починала готувати сніданок, а Івась, прочумавшись у своїй комірчині, потягався, протирав очі, хлюпав з пригорщ на обличчя студеної води з дерев’яної коновки і йшов порати коней та волів. І навіть Василь, побоюючись суворого батькового окрику, підводився разом з усіма, носив на кухню воду, дрова, відкидав сніг, коли хурделицею замітало двір, та займався ще безліччю різної роботи, якої завжди вистачало у великому господарстві.
Цей заведений здавна порядок, здавалося, не порушився з приходом сюди молодої наймички. Та все ж щось змінилося, і першою цю зміну спостерегла хвора Хуржичиха.
В неділю, після обіду, коли наймички поралися біля скотини, а Василь гайнув на гулі, вона покликала чоловіка:
– Семене, зайди-но сюди!
Хуржик прочинив до хворої двері.
– Чого тобі?
– В хаті ми самі? – спитала жінка.
– Самі… А що?
– Хочу тебе запитати – молоду наймичку ти привів для мене, щоб допомагала по господарству, чи для себе?
З несподіванки Хуржик закліпав очима.
– Не розумію тебе, Ганно.
– Не розумієш? Аякже – він не розуміє!.. Ти, мабуть, і сам не помічаєш, що з тобою сталося за цей час…
– А що?
– Нові штани натягнув на повсякдень, чуба оливою намастив, вуса підстриг…
– Так Масляна ж на носі – от і готуюся!
– Масляна!.. Чомусь не помічала я раніше, щоб ти у будень, якщо не йшов до церкви чи в місто, надягав обновку… І чоботи наквацював дьогтем – аж дихати важко!
– Щоб води не пропускали…
– Води!.. Раніше тижнями шкрьогав по двору в немазаних шкарбанах!
– Ну, знаєш… А ще що?
– Пику кожного дня шкребеш бритвою!
– То й що?
– А те!
– Та що – питаю? – гримнув Хуржик.
Жінка у знемозі відкинулася на подушку, заплющила очі. Довго мовчала. По жовтих щоках текли сльози. Потім через силу прошепотіла бляклими губами:
– Молода наймичка з’явилася в хаті – от що! Гарна! Хіба ж не так?.. Сором який! Сина-парубка постидався б! Смерті б моєї діждався!..
