Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Грошей у неї не було ані шеляга, тому вона не підійшла до яток, хоча її приваблювали барвисті стрічки та хустки, гребінці та дзеркальця, а зупинилася біля танцюристів. Спочатку їх було кілька пар, та, видно, танцювали вони вже давно, бо з останніх сил товкли утоптаний до блиску сніг ногами, а на їхніх розгарячілих лицях висіявся дрібний піт. Скоро ті пари одна по одній вийшли з кола – залишилась одна. Це було двоє молодят – хлопець та дівчина. Вони теж стомилися, але ще тримали фасон – поскидали кожушки, парубок і шапку-бирку шпурнув у гурт – і робили такі колінця, такі вихиляси, що натовп схвально загув, а музики припустили ще швидше.

Та Катрі не довелося додивитися до кінця цей несамовитий танок. Раптом їй на плече лягла чиясь рука.

– Катре!

Вона оглянулась. То був Василь.

Хлопець, по всьому було видно, відчував себе ніяково, однак в його очах світилася якась відчайдушна рішучість, що збентежила дівчину.

– Чого тобі?

Веснянкувате Василеве обличчя взялося плямами.

– Зрадів, що побачив тебе… Чого нам тута стовбичити? Ходімо краще марципани їсти! – І потягнув її з гурту.

Катря не опиралася, бо боялася розгнівити цього дещо дивакуватого хлопця, котрий, як хазяйський син, мав, на її думку, над нею якусь владу.

Він підвів її до ятки і кинув молодиці, що визирала звідти, п’ятака.

– Марципанів нам! – І простягнув пару коржиків дівчині. – Їж! Смачно!

Вони відійшли вбік.

Катря несміливо відкусила шматочок коржика, що справді був смачний, солодкий, з присмаком мигдалю. Та незвичайність того, що зараз відбувалося з нею, вражала і тривожила її, а тому було їй не до коржика. Краще б піти звідси, розстатися з хлопцем, що, похрумуючи марципана, якось дивно і напружено дивиться на неї. Від того погляду їй було незатишно і тривожно. Але піти не могла. Ноги ніби приросли до землі. Що він намислив? З якої речі пристав до неї, до наймички? Невже і він, як і його батько, думає, що коли вона служить наймичкою у них, то з нею можна поводитися як з якоюсь річчю?

Тим часом Василь не спускав з неї свого пильного погляду, в якому то загоралася якась відчайдушна юнацька рішучість, то в ту мить, коли, здавалося, він зважиться сказати щось важливе, та рішучість зникала і натомість в очах з’являвся страх.

Врешті Катря опустила руку з марципаном вниз і хотіла піти від нього, і тоді якось хрипко, задерев’яніло прозвучав його голос:

– Катре, не тікай! Я кохаю тебе! І хотів би взяти тебе за жінку!

Це було так несподівано, що Катря остовпіла і не знала, що йому відповісти. Злякався своєї сміливості і Василь. Він почервонів і від того збентежився ще дужче.

Так і стояли вони одне проти одного мовчки, оторопілі і вражені тим, що сталося. І ніхто перший не наважувався порушити це прикре мовчання.

Першою спохопилася Катря.

– Василю, – промовила вона якомога м’якше, – що-бо ти говориш? Ти хазяйський син, а я наймичка. Схаменися! Хіба я тобі рівня? Хіба тобі потрібна така батрачка, як я? Та ти тільки тюкни – і за тебе піде перша-ліпша лубенська красуня-багачка! Не рівня мені!

Василь здригнувся і, ніби прокинувшись після важкого сну, схопив її за руки – гаряче прошепотів:

– Не треба мені ніякої багачки! І красуні не треба! Ти моя красуня! А що наймичка – то не біда! Будеш господинею! Та ще якою!

Він щосили стискав її пальці, немов хотів підкріпити цим свої слова, аж Катрі стало боляче.

– А що скаже батько? – спитала дівчина тихо, пригадавши залицяння старого Хуржика і мимоволі червоніючи від тієї згадки. – Та він і слухати не захоче про твоє женихання до мене!

– А я й не питатиму свого старого! Сам дорослий уже!

Нарешті він помітив, що Катря кривиться від болю, і відпустив її руки. Катря похукала на задерев’янілі холодні пальці і заперечно похитала головою.

– Ні, Василю, не можу я дати тобі обнадійливу відповідь. Все це так несподівано трапилося, якось хватопеком, що мені аж страшно стало. Ні сіло ні впало – і раптом заміж! Хіба ж так буває? Це ж ти не марципана з’їсти запрошуєш, а прожити всеньке життя… Ні, страшно це! Просто неймовірно! Не вкладається в голові!

– Катре! – з відчаєм у голосі вигукнув парубок. – Ну, може, я й справді поспішив, сказав хватопеком. Але це тільки тобі так здається, бо ти ж не знала моїх почуттів. А я тебе покохав з першого погляду, як тільки побачив на нашому дворі. Побачив – і сказав сам собі: «Ось, Василю, твоя суджена, твоя доля!» І чим довше приглядався до тебе, тим твердішим ставав мій намір побратися з