Українська література » Сучасна проза » Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Читаємо онлайн Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик
5

У клопотах промайнув тиждень. У суботу, після обіду, взявши двері на защіпку, Хуржик витягнув на середину кухні низький широкий кадіб, присунув до нього велике липове цебро з крижаною водою, вийняв з печі два баняки окропу. Один вилив у кадіб, а другий залишив на підлозі, поряд з цебром.

Потім роздягнувся догола.

Піч і лежанка були натоплені жарко, холоду не відчувалося, і він, не поспішаючи, підійшов до пожовтілого від часу й кухонних випарів дзеркала, що висіло на стіні біля вікна, заглянув у нього, запустив у чорні розкуйовджені патли цупку п’ятірню, посмикав за обвислі вуса і незадоволено хмикнув: «Гм, ну й гарний! Заріс, мов бездомний пес! Хтозна-коли й підстригався! Сором який!»

Тоді витягнув з мички, настромленої на гребінь, невелику грушеву гребінку, розчесався, насунув на голову макітру, взяв ножиці і швидко – по вінцях – обкарнав чуприну. Ще раз заглянув до дзеркала – підправив там, де було нерівно, підстриг вуса і тільки після того, залишившись задоволеним, розвів окріп холодною водою і заліз у кадіб. Облився з мідної коновки, намилився і почав періщити себе з усіх боків березовим віником – аж виляски пішли по хаті. Бризки летіли і на пофарбовану підлогу, і на стіни, але він на те не зважав, – Параска прибере!

Коли вода вихолола, ще долив окропу і ліг, зігнувшись у три погибелі. Ху-у, як приємно! Аж млість розбирає, – так би й заснув! Він заплющив очі, затих, насолоджуючись теплом, що окутувало його зі всіх боків, мов дитину, якоюсь невагомою легкістю.

Лежав довго. Добавляв окропу, перевертався, пирхав і знову завмирав, поринаючи в дрімоту. Навіть засинав – і знову прокидався, коли вода ставала студеною.

Раптом перед ним спливло, виринуло, мов з туману, дівоче личко. Темні, як нічка, гарні-прегарні оченята сумно дивилися на нього, бентежили душу. Катря! Тьху! Ну й прив’язалася, бісова личина! От не сподівався! Введе в гріх, їй-богу! І де вона взялася на його голову! Не знав, не відав – і на тобі! Мов з неба впала – і стривожила серце, збунтувала кров! Тьху!

Ось уже який день він ловив себе на думці, що якась незрозуміла сила тягнула його весь час туди, де працювала молода наймичка, – на кухню, в корівник, у саж, у птахарню… Йому хотілося хоч на мить зустрітися з нею, побачити її невелику, але міцну, гарно скроєну постать, заглянути в бездонну темінь її незвичайних, знадливих очей, почути її лагідний грудний голос.

«Невже? – питав, не вірячи сам собі, і тут же у думці відповідав: – А чому б і ні? Хіба старий? Он війтові за півсотні перевалило, а, коли овдовів, узяв двадцятилітню сироту, а мені ж тільки з сорока звернуло… І Ганна на ладан дише… Скоро Богові душу віддасть… От якраз і…»

Він задумався знову.

Правда, Катря горнеться до Івася, а парубок задивляється на неї. Та то – пусте! Невже дурна буде – вибрати голяка з голяків, бідака з бідаків? Хіба не задумається – а жити де? В конюшні? А їсти що? Все життя на наймитських харчах? Одягатися в що? В стару лахманину з хазяйського плеча?.. Гм!

А він же хазяїн! Двір який! Ґрунти, луги, воли, коні, корови, вівці, свині, птиця… А ще ж – чумацькі мажі, повні засіки солі, вина, ізюму, кав’яру! Багатство! На всі Лубни! Та й сам собою не старий – гарний, дужий і брови чорні!

Він ополоснувся чистою водою, витерся грубим, шорстким рушником – аж тіло запалало, запашіло, одягнув чисту білизну, дістав з-за образів бритву і почав голити лискучі відпарені щоки і підборіддя. Закінчивши, хлюпнув на обличчя холодною водою, ще раз втерся і почав одягатися та взуватися.

В сінях грюкнули двері. Він виглянув, – повернувся син Василь, якого посилав у місто, щоб дізнався, кому з перекупок і шинкарів потрібна сіль і скільки.

Вони зайшли до світлиці.

– Ну, що? У всіх побував?

– У всіх.

– Візьмуть?

– Ще й спасибі скажуть!

– Вигідно?

– На кожному хунті матимемо чотири, а то й п’ять копійок чистого прибутку!

– Ого! Виходить – з воза карбованців двадцять чи двадцять п’ять, а з мажі усі сорок!

– Не менше.

Хуржик задоволено потер долонею гладенько виголене підборіддя.

– Це добре! Ми розумно зробили, що притримали сіль. Тепер вона, як і хліб, у ціні!.. А в шинки навідувався?

– Був у шинкарів Ірвашевського та Михайла Оріхівського. Візьмуть теж!

– А в шинку Мгарського монастиря?

– Не був, але зустрів шинкаря, то сказав, щоб завезли пудів десять або й двадцять…

– Чудово! – ще більше зрадів Хуржик

Відгуки про книгу Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: