Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

Але вголос нiчого не каже…

Її страшенно мучить образа. «Але ще не все втрачено», - втiшає вона себе. Попереду пiвночi. Тому розiгрiває вечерю, приносить її до кiмнати i терпеливо чекає, доки вiн поїсть, час вiд часу голосно смiючись над його нетверезими реплiками.

Алоїз йде до вбиральнi. Нiна ж тим часом швиденько роздягається, туго затягує шкiрянi ремiнцi на ногах, потiм, накривши себе ковдрою, - i на руках. Алоїз заходить ситий, п'яний i стомлений. З горем пополам роздягається, вимикає свiтло й лягає до Нiнки.

- Ану посунься, малеча! Ти що на мою половинку перебралася?

Прив'язана дiвчина лежить посерединi лiжка, стиха смiючись i стiкаючи бажанням. Її рот привiдкритий i вона неголосно пхинькає:

- Жабко моя рiдна, де ти так довго ходив?

- Мишко, я такий стомлений пiсля цiєї клятої поїздки, - цiлує вiн її, намагаючись вiдсунути до стiни. - Давай спатоньки.

- Але ж ми не бачились три днi-i-i-i-i!… - вже не на жарт заводиться вона.

- Завтра, моя маленька, все завтра… Сунься, жабко, бо я дуже змучений…

Привiт!

Сьогоднi мiсяць, як ми з тобою розлучилися. Один мiсяць. Усього мiсяць. Уже мiсяць. Тiльки мiсяць. За цей мiсяць ти не написала менi жодного слова про свої почуття. Тiльки про бажання, емоцiї, враження. Тобi - добре. Ти - щаслива.

Ти вже вiдписуєш менi в листi й повiдомлення для iнших. Ясна рiч, що тут скажеш iнтимного?

Зер гут.

Я не хочу бути одним iз… Скiльком чоловiкам ти ще пишеш?

Ранiше вiд тебе приходили великi листи. Тепер - кiлька рядкiв. У тебе нема часу? Звичайно, доки всiм напишеш… Уже можна й дублювати.

Чи є сенс жити менi з болем цiлий рiк?

Кожний мiй похiд в iнтернет закiнчується болем. Тим, вiд якого я вчуся вiдходити в промiжках листуванням з тобою.

Розумiю, що треба перебудовувати своє життя. Треба коректувати свою фiлософiю. Знову вчитися легко ставитися до життя. Побажати собi можу тiльки залiзної витримки.

Але ти пиши. Пиши, бо це важливо насамперед для тебе.

P. S. Не втрать того, що з такими муками здобула.

Один дядько, з яким ти провела пiвтора року.

Одного дня тебе навiдає туга. Не за мiсцями, де ти жила ранiше… Тебе навiдає туга за Ним. Бо самотнiсть iз собою насправдi може так легко перерости у самотнiсть iз кимось, хто буде присутнiм у твоїх думках. Туга прийде миттєво, але тiльки тодi, коли ти дозволиш їй увiйти, вона вiдчинить дверi.

- Ти до мене? - запитаєш смiло.

- …

- Ти за мною?

- Нi…

Ти розмовлятимеш з нею, як з найкращою подругою. I зрозумiєш, що туга - це також рiзновид щастя. Збагнеш, що все, що тебе оточує, все, що спадає на думку, що тебе турбує чи не турбує - це щастя. Кожен твiй рух, дiя чи думка - це Воно, оте найпрекраснiше i трепетне. Все! I ти також - суцiльне щастя, бо зумiла це осягнути.

Коли приходитиме туга за Ним, ти думатимеш про нього. Ти телефонуватимеш йому i писатимеш листи. Вiн буде присутнiм у твоєму життi, а разом з тим - i в твоєму щастi. Вiн допомiг тобi зрозумiти щось дуже важливе. Бо тiльки щаслива людина хоче зробити iншу такою ж. Вiн вiдпустив тебе, попри все. Бо коли любиш, ти - щасливий. Коли любиш по- справжньому, то вiдпускаєш.

З такими думками ходитимеш мiстом. Потiм, нiби мiж iншим, вдома скажеш Томасовi:

- Тур до Парижа у вас коштує всього 89 євро.

- А ти поїдеш сама чи з друзями? - запитає вiн.

- Мабуть, сама.

- О, як жаль… - похитає вiн головою.

- Чому? - здивуєшся ти. - Так це ж супер!

- Ну… якщо так… - знизає вiн плечима.

Потiм твiй гастфатер сяде в авто i поїде на концерт. Ти залишишся з малюками, якi радiтимуть тобi, як нiколи, i розповiдатимуть казки про нiмецьку попелюшку. I в цих дiтей не буде злості. Вони складуватимуть мозаїку. I на кожне запитання:

- Подивися, що в мене вийшло! Гарно? Подобається? - якi вони задаватимуть одне одному, самi ж вiдповiдатимуть:

- Так, гарно! Просто супер!

Вони страшенно хвилюватимуться, якщо в когось iз них випадково розсиплеться мозаїка. У них навiть думки не буде сказати:

- Нi, це не гарно. У тебе нiчого не вийшло. Ти не вмiєш.

Нiхто не зiпсує гру iншого… Це будуть дуже хорошi дiтки. Квiти країни достатку. В країнi, де батькам живеться добре, - не може бути погано дiтям. У їхньому свiтi буде менше пиякiв i наркоманiв. Бо коли людинi добре - в неї мало проблем, вiд яких вона хоче сховатися.

Коли батьки не стають свiдками краху своїх мрiй та iдеалiв, коли вони реалiзовують себе - тодi позбуваються злостi. Чи навiть просто її не набувають. I це позначається на їхнiх дiтях. Бо хiба можуть щасливi люди робити нещасними своїх дiтей?

Коли вони дивляться на сусiдiв, до них не пiдкрадається заздрiсть, бо вони так само мають усе.

Дiтки щасливо обсядуть тебе. Мала, хитро усмiхнувшись, запитає:

- А ти знаєш, що таке секс?

- Нi, - вiдповiси ти, ховаючи веселу усмiшку. Тобi так хочеться почути, що скаже оце голопузе дитя.

- Як? Ти не знаєш? Ти ж маєш хлопця!