Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

Хлопчик виявився правий. Щойно вiн висмикнув вiд дiвчинки паперову ляльку, яку вона малювала три днi, i вiдiрвав їй голову й ноги, як почався шалений плач.

Малий прожогом кинувся з кiмнати.

Дещо пiзнiше прочинилися дверi.

- Я хiба не казав сидiти тихо? - пролунав роздратований голос.

- А вiн менi ляльку подер… - виправдовувалася налякана дiвчинка.

- Та начхати менi на твою ляльку! Я казав бути тихо! - i трошки подумавши, знайшов вихiд. - Ходи, будеш спати зi мною. Аби нiхто нiкого не чiпав…

Приречено опустивши голову, без жодного слова, мала попленталася за ним. Хiба вона мала вибiр?

Це була сiм'я без вибору. Родина, де всi говорили батьковими фразами. Бо говорити iнакше заборонялося. Нiхто не мав права зробити крок без дозволу. Навiть до родичiв не можна було йти. Навiть коли мати кудись виходила, батько одразу йшов за нею й горланив:

- Куди вже пiшла? Ану вертайся! Одразу!

I тiльки, коли вiн сiдав у червонi «Жигулi» i вiд'їжджав на роботу чи на пиятику, всi дихали вiльнiше. Кожен мiг робити, що хотiв. Хлопчик, зазвичай (копiюючи поведiнку свого дорослого прототипа) збиткувався з дiвчинки…

Вона йшла до кiмнати, думаючи, що сьогоднi знову доведеться робити масаж… Невже знову?… Але батько цього разу, як не дивно, масажу не просив. Точнiше - не наказував робити. Просто бiля нього спати.

Чотири години лежати iз заплющеними очима i слухати, як вiн сопе. Чотири години боятися поворухнутися, бо ж його не можна розбудити. Чотири години думати, лежачи на одному боцi…

Коли вiн прокинувся, то ненароком вiдтягнув простирадло з нiг малої. Вони були вкритi синцями.

- Що це? - звiв вiн здивований погляд. - Звiдки в тебе синяки? Де ти, дитино, так забилася?

Вона ж тiльки мовчала, час вiд часу глипаючи на нього…

Схоже, вiн уже зовсiм забув iсторiю з журналом. Але нiхто б йому не насмiлився її нагадати.

У цей час з роботи повернулася мати. Тiльки-но вона зайшла до спальнi, чоловiк здивовано її запитав:

- Чуєш, ти? А чому в нашої дитини такi ноги побитi?

Та теж потупила погляд. На дитину навiть не глянула…

- Ти чуєш мене? - вже напористiше озвався вiн.

- Чую.

- То чому не вiдповiдаєш?

- А ти що - сам не знаєш?

- Та чому я маю знати? Хто їхня матiр - ти чи я?

- Не знаю я чому!

- Ось така ти й мати! Мачуха! Зозуля! Тьху! Наплодила їх, а я маю годувати. Я прийшов з роботи стомлений, хочу спати, а повинен ще й за дiтьми дивитися. Спати їх укладати! Може, ще їм цицьку дати?!.

Вiдрядження було настiльки довгим, що вона вже не мала сили бiльше чекати. Сюрприз для Алоїза цiкавий та iнтригуючий. Навiть для неї самої. Цiлий день Нiнка пришиває до лiжка шкiрянi ремiнцi. Аж чотири - для рук i для нiг. Вона обписує тiло брудними фразами, проханнями й словами, якi вiн так любить вимовляти, а вона - чути.

Студенка-випускниця кохає його вмiння вичавлювати з її пiдсвiдомостi бруд, при тому залишаючи її цiлком переконаною у власнiй чистотi.

Вона чекає на нього вже третiй день. А останнiй - дається нестерпно важко.

- Рiдний, - телефонує Нiна йому всоте, - рiдний, ти де? Коли ти вже приїдеш? Коли?

- Не журися, кохана. Я - скоро. Ми вже вирушаємо.

«Чому вiн не приїхав ранiше? Адже була купа автобусiв», - думає чекальниця, але головною її думкою залишається сюрприз… Тому не дуже переймається автобусним сполученням.

Вона чекає НЕЙМОВIРНО довго… Вже одинадцята година. Нiна не хоче телефонувати ще раз, бо тодi Алоїз може щось запiдозрити i сюрприз не вдасться.

Але коли стрiлка перевалює за пiвнiч - вона не витримує… Їй так хочеться його здивувати!

- Зайчику, ну коли ти вже прийдеш? - хникає вона в слухавку.

- Уже, мишко, вже. Не турбуйся. Лягай спатоньки. Тiльки ключа з дверей вийми, аби я мiг вiдiмкнути.

- А ти можеш менi зателефонувати, коли будеш бiля будинку?

- А це ще чому? - насторожується «подорожник».

- Просто так… Щоб я знала… - вiдповiдає вона, не вловивши його тону…

- Спи, жабеня. Спи.

Сонна дiвчина прокидається вiд скреготу замка. Уже давно накрита пледом, iз розтертим макiяжем - а мав же бути ТАКИЙ сюрприз!

- Чекай, не заходь! - кричить-смiється Нiна. - Не заходь, будь-ласочка!

- Нi! - вiдповiдає Алоїз щось аж занадто твердо i рiшуче. - Я мушу зайти! Я мушу подивитися!

- Чекай, котику, ще немає на що дивитися!

- Нi, пусти мене! Кажу тобi, пусти!

- Чекаааааааай! - вона впирається спиною у зачиненi дверi кiмнати.

Чоловiк стоїть у коридорi й намагається її вiдтiснити. Дiвчина прожогом скаче до лiжка.

Вiн заходить до кiмнати усмiхнено-насторожений.

- Кого ти тут, мавпо, ховаєш?

- Ховаю? Що ти маєш на увазi?

- Я тебе знаю… - насуплюється ревнивець. По його очах Нiнка бачить, що Алоїз захмелiлий…

- Гей! Так ти ж п'яний! Ха-ха! Поросятко, де ти напилося?!

- Не переводь стрiлок. Признавайся: кого тут ховаєш? Я дуже добре знаю твої можливостi.

- Ну ти й дурень дурний! До речi, п'яничко, з тебе 10 копiйок! Ти забув мене поцiлувати, - вона швиденько одягає халат, стоячи до нього спиною.

- Їсти давай, жабко! - не вгаває вiн - Я дуже голодний! Коня з'їв би!…

«Дивно, -