Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

class="book">- В рєстаран… - його рука весь час намагатиметься обiйняти твою талiю. Тебе струсоне: чому, ну чому має знайтися хтось, хто висмикує тебе зi стану спокою!… I тодi ти почнеш розмiрковувати над новою фiлософiєю. Фiлософiєю пристосування. Вчитися бути щасливою попри те, що тобi заважають.

- Я так хачу женiться, iмєть дєтєй… Мнє так адiнока… Я хачу iмєть трьох-чєтирьох дєтiшек. Чтоби в домє всєгда било шумно, чтоби дєтi бєгалi i називалi меня папой…

А ти милуватимешся старим Рейном, кораблями й казковим небом, на тлi якого так виблискує вода. Ти полюбиш цю спокiйну воду, цi бiлi пароплави, високе небо i навiть цього Владiмiра, що несе тут казна-що, аби вкласти тебе до лiжка…

- Я так люблю сматреть на звьозди… - почне вiн третю безуспiшну атаку. - Нєбо i звьозди… Рамантiка… А кагда єщьо

любiмая дєвушка рядом… О, какоє ето счастьє! Душа трєпєщєт…

Ти ж згадуватимеш набережну рiдного унiверситетського мiста. Мiста, де ти вперше побачила стежку до свого щастя. Хтось iз провiнцiйних лiтописцiв писав, що тут найдовша липова алея в Європi… Але тобi все одно: довша вона чи коротша. Яке це має значення, коли ти її любиш? Але так само ти любитимеш i цю рейнську набережну. На твiй стан крадькома, нiби боячись бути вiдкинутою, знову ляже наполеглива рука. Ти нiби ненароком вiдсунеш її, аби нiкого не образити. Але рука не зрозумiє натяку.

Тодi ти зупинишся, подивишся у вiчi Владiмiру i скажеш:

- Послухай. Якщо ти хочеш заманити мене в лiжко, то так i скажи. I я дам тобi свою вiдповiдь. Тодi ми будемо чесними. Для чого ця гра? Я не хочу грати… - i спокiйно простуватимеш далi, спостерiгаючи за рудою баржою, навантаженою вугiллям. Бо перша ознака щастя, це коли тобi легко казати «нi».

- Ти мнє просто очєнь нравiшься… Я гатов повторять ето снова i снова.

- Володя, я не буду з тобою кохатися. Бо не хочу цього.

- Да пошла ти на фiг! - несподiвано прошипить вiн i, розвернувшись, пiде геть.

Ти навiть не озирнешся. Йтимеш далi, доки не побачиш лавицю. Сядеш, продовжуючи милуватися спокiйною рiкою i високим небом. Бо твоя фiлософiя дуже проста: нiщо не має вiдволiкати тебе вiд стану внутрiшнього щастя…

Ти подумаєш, що варто написати коханому листа i сказати, що йому не потрiбно себе стримувати. Бо хто ти така, щоб обмежувати його свободу?

Головне, щоб людина робила те, що хочеться. Тодi буде гармонiя.

Бачиш, ти теж навчилася вiдпускати! Навчилася не робити пут для близької людини. Твоє его нарештi пiшло геть. Невже, ставши щасливою, обмежуватимеш свободу iнших?

Разом iз его пiшли ще двi речi: вiчне порiвняння i ревнощi.

Тепер ти вже не прагнутимеш, аби вiн був тiльки твоїм…

3.8

Одного дня, випадково прочитавши в газетi про вагiтнiсть i протизаплiднi засоби, десятилiтня дiвчинка подумала: «А що як я завагiтнiю?? Що менi скаже тато?»

Тому на перше вересня вирiшила подарувати своєму семикласнику власноруч зробленi презервативи. Її фантазiї вистачило на те, аби вiдрiзати з гумових рукавичок пальцi. Оце вона й понесла до школи у свiй новий п'ятий клас.

Пiсля урокiв вони ховалися в зарослях очерету, який упирався в берег невеличкої рiчечки.

- Ти впевнена, що це презервативи? - розглядав з цiкавiстю хлопець.

- Звичайно! Справжнiсiнькi!

- Ну, тодi менi потрiбен бiльший розмiр!

- Не пiдходять?

- Нi, малi… Завузькi…

- Шкода.

- Слухай, а ти не хочеш попробувати справжнього сексу?

- А хiба в нас - не справжнiй?

- Нi, не справжнiй. Я вже раз пробував, коли був у баби на канiкулах.

- Що ж я маю робити?

- Нiчого, просто нагнутися. Отак.

- Так?

- Ага!

- А звiдки ти знаєш?

- Бо ми дивилися, як собаки це роблять. То й самi за ними повторювали.

- I що далi?

- Тобi має стати боляче. Але потiм буде дуже приємно.

- Боляче? Я не хочу боляче! Давай краще так, як дотепер.

- Але ж ти нiчого не вiдчуваєш!

- … А може, й вiдчуваю! Звiдки ти знаєш?

- Бо ти маєш кричати!

- Кричати? А для чого?…

А далi знову домiвка. Знову - книжки допiзна, напiвреальнi дивнi мрiї про втечу з дому. Про заробiток. I стаття про безпритульну малолiтню повiю вкотре постає перед очима. Знову i знову перечитується…

Так дiвчинка жила, ховаючись вiд усiх, аби нiхто не заглянув до її серця. Та жоден iз родичiв i не збирався, бо нiкому до неї не було дiла. Кожен займався собою. Мати вiчно зайнята роботою та самообороною. Батько - змiнами, пиятикою, сварками та пiзнiми недознаходженнями себе. Старший брат - баночками з-пiд пива. Середнiй - крадiжками та байдикуванням.

Ось так спiвiснувало п'ятеро людей пiд одним дахом. Вечорами вони розбiгалися по рiзних кiмнатах, укрiплюючи свої маленькi фортецi. Iнодi їхнi бастiони з гуркотом падали, коли батько в новому припадку лютi шукав у домi матiр, яка ховалася в найнесподiванiших мiсцях. Дiти тодi трусилися вiд страху i дiвчинка просила найстаршого:

- Зроби щось! Зроби!

Навiть втекти з хати було неможливо, аби не чути цих диких лайок, зойкiв i ридань…

Нiч просякнута сiном i болем. Бо мати ночує на горищi хлiва. Про що вона думає? Про чоловiка? Про дiтей? Про свої 34 роки? Про те, як завтра вибратися непомiченою, прокрастися до хати, переодягнутися i пiти на роботу? Як приховати за широкими сонцезахисними окулярами синцi?

- Олесько! Давай пiдемо сьогоднi на рiчку. Погода така чудова. А ми так давно не ходили кудись разом. Ця робота нас пожирає.