Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

- А дiти? На кого ми їх залишимо?

- Як це на кого? Вiзьмемо їх iз собою!

То було давно, ще пiсля двох рокiв спiльного життя, але мати досi пригадує. У буднi вони не мали часу обмiнятися кiлькома словами за день. Її молодий обранець весь час займався будiвництвом хати. Вона - дiтьми, будинком i роботою, на яку її влаштував вiн. А тепер у них є i будинок, i робота, i дiти. «А що - ще? Що ще? - кричить її внутрiшнiй голос. - Що?! I якщо, навiть, усе це є, то ЩО з того?».

Жiнка засинає на сiнi, згадуючи той лiтнiй день, коли вони з дiтьми i чоловiком ходили на рiчку, пекли картоплю i дивились одне на одного очима, сповненими бажання. Все це було… Було…

У хатi теж вкладаються спати. Старший хлопець у своїй кiмнатi. Середнiй - у своїй. Мала - в своїй. Вона засинає майже спокiйно, бо знає, що сьогоднi вже не буде нi сварки, нi бiйки. А їй, як не соромно, хочеться одного, щоб мати не надумала забратися до хати чи проситися бiля дверей, бо тодi все почнеться спочатку… Дверi кiмнати дiвчинка замкнула на ключ. Так певнiше… Але якщо батько побачить замкненi дверi, ото їй перепаде!

А ось i вiкно.

- Клоуне! Ти тут?

- Тут.

- Ти чув?

- Чув.

- I що?

- Не знаю.

- А що менi робити?

- Не знаю.

- А чому в мене немає нормального вiкна?

- Твоя мама казала, що тут хотiли зробити ванну. Але батько вирiшив, що митися можна i з тазика.

Стара марля на вiкнi продовжує трiпотiти. Вона два роки захищала вiд комарiв i вже давно вiдстала вiд кнопок. Як добре, що її нiхто не знiмає… Як добре, що нi в кого немає на це часу. Всi ж бо заклопотанi оборонами фортець.

Ось так, взявшись за руки, вони подорожують чужим мiстом. Вiн, як завжди, щось бурмоче пiд нiс. Вона, як завжди, цiлує його на кожному кроцi й пригортається. Дивна закохана пара зупиняється в… лiкарнi. Щоб не платити за нiчлiг, Алоїз домовився з лiкарем про двоє лiжок у денному стацiонарi.

Там немає гарячої води, але на вулицi - лiто. Чоловiк знову починає щось оповiдати. А студентка згадує, як три години тому вони зупинялися бiля середньовiчної фортецi i купалися в брудному Днiстрi. Нiна тодi якраз вийняла з наплiчника спiлу жовту диню. Порiзала на шматочки.

- Гей, маля, пригощайся! - кричала йому до рiчки. I тут побачила, як коханий хлюпочеться бiля незнайомої дiвчини.

«Як? Чому?!» - одразу заволало у нiй щось. Та так сильно, що ледь її не оглушило.

Губенята миттю надуваються. Обличчя тускнiє. Погляд стрибає по водi, наче пущенi «жабкою» камiнчики…

«Про що вони можуть говорити? - сердиться ревнивиця. - Ох, як вiн смiється до неї! Боже, вiн пiдпливає ще ближче…»

Нiна сiла на гарячий пiсок i тишком стерла сльозу. Її рiдний залицяльник цього не помiтив, бо саме розмовляв з незнайомкою.

Що це за стан у Нiнки?

Ревнощi?

Чи, може, егоїзм?

Алоїз пiдпливає з повнуватою бiлявкою до берега:

- Де там наша динька? - запитує, усмiхаючись.

- …

- Маля, ти чого? - тихенько до неї. А голосно: - Познайомся, це - Галя. Вона з Мiнська. Уявляєш? Люди їздять бозна-звiдки, щоб подивитися нашi фортецi, а ми тут живемо i не помiчаємо.

- Галя, - простягає руку симпатична дiвчина.

- Нiна, - вiдповiдає Нiна.

- Ваш чоловiк такий смiшний… Виявляється, у нас iз ним однакова професiя.

«Ох! У них ще й спiльнi iнтереси», - ставить Нiна галочку своєму ображеному его.

Коли вона це згадує, хвиля образи знову накриває її. Дiвчина надуває губи i демонстративно його не слухає. Нiна робить усе, щоб вiн звернув на неї увагу, приголубив. Бо їй вже так нудно слухати розповiдь про якiсь розваленi мури.

- Мавпенятко, ти чому рюмсаєш? - запитує здивовано Алоїз, коли бачить, як вона йде i розмазує кулачками сльози.

- Бо так х-о-о-о-чу-у-у-у-у… - хникає вона.

- Що трапилося, горобчику жовторотий? Тебе що - дурна муха вкусила?

- Н-i-i-i-i…

- Ой, ти - хитрюще мишенятко… - розумiє вiн її гру. - Ну i за що ти цього разу образилось? На кого я тепер не так подивився?

- На Гаааалю!!! I не тримай мене за руку. I не цiлуй. Iди до неї! Їдь собi в Мiнськ! Я теж собi знайду iншого, якщо тобi не потрiбна. Ось так! Ти завжди такий! Тобi би лише з чужими кохатися. Добре! Тодi i я буду! Ось так!

- Ха-ха! - щиро смiється звиклий до таких поворотiв чоловiк, обiймаючи дiвчину. - Диви, яке ревниве! Значить, любиш.

Маленька розпусниця ж, схлипуючи, думає про те, як вони спатимуть у цiй величезнiй лiкарськiй палатi: як вона гратиме роль медсестрички, як вiн її пеститиме…

Розпаленi спекою, вони приймають холодний душ. Через годину Нiна лежить з температурою 39,5 на залiзному лiжку, нiкого не граючи. Така, як є - iз розкуйовдженим волоссям, пересохлими губами i гарячим, як сонце, лоном. О, вiн вiдчуває її бажання, мабуть, за кiлометри.

- Що, хворенька мишко, ти вже знову мене хочеш?

- Не хочу! Я хвора-а-а-а-а! - хникає вона. - I взагалi, я - не мишка!

- А хто ти? Ану розкажи менi - хто ти?

- Не просто мишка-а-а-а-а! - розтирає вона долонями слiзки. Мабуть, ще й хвороба спричиняє такий плаксивий настрiй. - Я хво-о-о-о-р-а-а-а-а! Залиш мене-е-е-е!

- Не залишу! Я