Українська література » Сучасна проза » Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

Читаємо онлайн Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович
пiдiйде до тебе i знову попросить нi за яких обставин не розповiдати цього його дружинi, бо вона, бiдолашна, й так весь час ходить нервовою. А це ж її вб'є! Вона не зможе цього пережити. Адже її син так добре вихований! Майн Гот! Хто мiг його цьому навчити? Потрiбно простежити всi канали поганої iнформацiї.

- Я ж їм телевiзор дозволяю вмикати усього кiлька годин на тиждень. I то тiльки з DVD, аби бути впевненим, що мої дiточки дивляться тiльки кориснi фiльми. А Інтернетом цим малесеньким невинним дiткам взагалi можна користуватися лише пiвгодини на тиждень… О мiй iнтелiгентний синочок!…

Пiзнiше, перед вечiрньою казкою, яку батько зазвичай читає дiткам, вiн вiдкличе Гобiто. Сiвши з ним на м'який червоний шкiряний диван, скаже:

- Мiй любий синку! Я не можу повiрити в те, що ти, такий добрий i розумний хлопчик, мiг назвати нашу «au pair» «цицькатою, товстою росiйською бабою»… Невже ти це сказав?

- Так, - помовчавши, скаже малий правду. Бо дiти завжди чеснi. Завжди, коли дорослi показують їм приклад.

- Ти попросиш в неї вибачення?

- Так…

- А ще, синку, я хотiв тебе попросити, щоби ти її бiльше так не називав. Бо вона навiть не росiянка.

- А хто вона?

- Вона - українка.

- Але ж розмовляє так само, як росiяни i казахи! I, я сам чув, розумiє нашу прибиральницю!

- Так, синку, розумiє… - вiдповiсть батько, погладжуючи малого по голiвцi. - Розумiє, бо їхнi мови схожi. Але українцi мають свою державу. Вони кращi за росiян.

- Вони не п'ють горiлку?

- Не п'ють, синку.

- Нiхто, нiхто? Так, як i ми?

- Ну… Хiба що в святковi днi…Так, як у нас.

- А-а…

Пiзнiше, коли з роботи повернеться Андрея, ти запитаєш її, чи є у Кельнi українськi квартали.

Вона здивовано на тебе гляне. Потiм вiдповiсть, що не знає. «Але є росiйськi», - додасть вона, хоча не радитиме туди ходити.

- Чому? - здивуєшся ти.

- Бо нормальнi люди туди не ходять.

- Але я пiду, подивлюся… Може, щось цiкаве сфотографую.

- Нi, - знову заперечить вона. - Там усi пропащi. Там злодiї й п'яниці. О, ти ще росiян не знаєш, якщо маєш бажання туди ходити! Це зрадники! Вони залишили свою країну, батькiв, дехто навiть сiм'ї i маленьких дiтей. Уявляєш? Маленьких дiток! Таких, як мої! Як можна покинути свою малечу?! I приїхали сюди. Нi, моя дорогенька, я не раджу тобi туди йти. Ми з Томасом одного разу випадково заїхали i такого надивилися! А нашi колишнi сусiди заїхали в мiстечко, де живуть самi лише росiяни. Так їм дорогу перекрили! Вимагали грошей! Казали, що вiдберуть авто!

Ти довго мiркуватимеш над її словами. А наступного дня знову самотня i щаслива збиратимешся в дорогу. Ти, мабуть, уже й не навчишся виходити з цього стану. Ти пiдеш прогулятися мiстом… Заблукаєш, бо без карти важкувато. А потiм пiдiйдеш до чоловiка звичайної зовнiшньостi i промовиш:

- Ентшулдiгунг, кан iх фраген… (Вибачте, можу я запитати…)

- Да брось! Говори спокойно по-русски!

- О, - щиро зрадiєш ти. - Як класно! А я вже думала, як на мигах вас розпитувати?

- Ой, девчонка, расслабься! Куда тебе нужно? Давай подвезу!

- Та нi, дякую. Менi би дорогу знайти… А там уже я сама дiйду.

- Да чо ти паришься! Садись, подвезу! Мне не тяжело.

«Широка росiйська душа, - подумаєш ти. - Все таки Андрея не права…» Але в авто не сядеш. Проте невiдомий, зiславшись на самотнiсть у цьому великому мiстi, проведе тебе аж до самого порога. Ти слухатимеш його розповiдi про круте життя за кордоном. Вiн скаже, що нiзащо не повернеться в Росiю. На прощання попросить дозволу поцiлувати тебе в щiчку. Але ти не дозволиш до себе навiть доторкнутися, бо доторки незнайомих чоловiкiв мають здатнiсть перетворюватися на мiцнi обiйми.

А ти лише так недавно пiзнала цiну самотностi. I зрозумiла, що самотнiсть - це найвищий стан осягнення себе. I ти не зможеш так легко вiдмовитися вiд так важко набутого. Хай воно все ненадовго - рiк-два - трохи бiльше: але це i є саме те головне, що має вiдчути кожна людина на шляху до формування себе як особистостi.

Ти зайдеш до вашого будинку, навiть не озирнувшись. Тихо кинувши «до побачення» цьому самотньому диваковi…

У хатi на тебе нiхто не чекатиме. У твоїй кiмнатi пануватиме iдеальний порядок. Як нiколи ранiше. Ти поглянеш на своє вiдображення в дзеркалi й привiтно усмiхнешся. Бо любов до себе починається з любовi до свого тiла…


3.6

Батько приходить з роботи втомлений i на диво спокiйний. У хатi все нiмує. Усi ходять навшпиньки, боячись перечепитися об якусь рiч. Бо як то: батько ж зi змiни прийшов! Вiн, мабуть, захоче спати… Вiн їсть снiданок, розпитуючи кожного, хто i що вчора робив. Це обов'язковий ритуал. Цьому пiдкоряються всi, навiть мати. Хоча чому я тут написала «навiть»? У неї не було «навiть». Навiть нiчого…

Перелякане маля благально зиркає: а раптом сьогоднi пронесе?

- Ну, а ти що вчора робила? - запитує вiн, сиво цiлячись з-пiд своїх кущуватих брiв.

- Мила посуд, пiдмiтала схiдцi, годувала курей, поїла телятко, помила долiвку в коридорi…

- Так мало? Та це можна було зробити за пiвгодини!

Вона винувато мовчить. А може, вiн має рацiю? Адже вiн - БАТЬКО.

- Ну гаразд. Я йду спати i щоб жодного звуку не чув! А то ви мене знаєте…

Щойно вiн вийшов, як хлопчик почав одразу зачiпати сестру, знаючи, що вона може розплакатися. Вiн тодi хутенько сховається або втече, бо спочатку ж пiдiйдуть до зарюмсаної дiвчинки… Адже винним

Відгуки про книгу Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: