Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

- У коридорi! - випалив середущий.

- А ти, дитино, чого не їси?

- Їй не можна, - тихо вiдповiв за неї старший.

Вони ночують у рiзних кiмнатах. Час вiд часу ображений чоловiк пiдходить до скляних дверей i нiби випадково зазирає до неї. Вона буцiмто не звертає на нього уваги. Вiн пише думки в потаємний блокнот i вiджимається вiд пiдлоги. А потiм шукає їжачка, якого вони вчора знайшли у лiтньому саду i занесли до хати.

Але їжачка нема, вiн утiк. Алоїз сумно походжає по кiмнатi.

«Як вона могла це зробити? - думає вiн. - Як? Цiлуватися на моїх очах iз тим… тим… дебiлом!»

Ревнивець згадує, як знайомi нiяково опускали очi, коли зустрiчали його спантеличений погляд. Вони не знаходили слiв. А вiн не мав слiв для неї. Адже знав її всього кiлька тижнiв. Але його почуття були нiжними i щирими. Але нi! Це не та Нiна, яку вiн уперше запросив на пиво. Це якесь курвеня з дитячим обличчям.

«Що робити?!» - обступали невтiшнi думки…

- Я за мiнералкою, - каже вiн ображено i вiдчиняє дверi.

- Угу, - незворушно вiдповiдає дiвчина. I позiхнувши, вiдвертається до облупленої стiни.

- Ти не хочеш менi нiчого сказати? - запитує вiн.

- Нi. Я хочу спати.

- Можна бiля тебе?

Мовчанка.

Чоловiк лягає бiля коханої i огортає своєю великою рукою її пiддатливе м'яке тiло. Пестунка нерухомо лежить, вдаючи сонну.

У душi Алоїз кипить з її впертостi. Тому хоче, щоб маленька артистка промовила бодай слово, щоб як-небудь захотiла виправдатися. Але це чортеня не здатне вiдчувати свою провину. Воно буде звинувачувати всiх, лише не себе.

- Не хочеш менi щось пояснити, попросити вибачення?

- Для чого? - таке враження, що Нiна тiльки й чекала, коли вiн заговорить. - Адже ти сам мене спровокував.

- Чим?!

- Ти ж сам запропонував!

- А може, я лише випробовував твою вiрнiсть?

- Та не потрiбно мене випробовувати! Наступного разу будеш розумнiшим! - її личко сяє, бо дiвчина розумiє, що коханий усе майже вибачив. Тому повертається до нього й цiлує в обличчя.

Алоїз усмiхається, загрiбає її в обiйми, заплющує очi i через кiлька хвилин вже спокiйно i глибоко дихає…

Вона ж легенько погладжує його долоню, аби краще спалося. I тихенько мугиче щойно вигадану колискову.

Гутен таг, майне лiбе фройлян!

Золота моя, я радий, що ти освоюєшся.

Менi вже трохи краще. Якщо наше кохання переможе цю розлуку, то воно переможе ВСЕ!!!

Пиши менi, коли матимеш вiльну хвилинку. Тодi не вiдчуватимеш себе самотньою.

P. S. Моє серце нинi в Нiмеччинi. Знаєш, як це жити без серця?

Твоя українська половинка.

Надворi - злива. Тобi на гадку спаде порiвняння: мов стiна.

Ти дивитимешся на почорнiлi вiд води дерева, якi видно з вiкна твоєї гарної, впорядкованої кiмнати. «Маленька в'язниця» - називає її хтось тобi рiдний.

I єдине, що ти у нiй не зможеш осягнути - це час. Ти житимеш поза ним. Ти спiлкуватимешся з кимось через Інтернет, але час буде втраченим. Бо ти спiлкуватимешся зi своїм минулим у теперiшньому часi.

Дiтки спатимуть пiсля легкого iгрового дня.

У нiмцiв усе пiдпорядковується часовi, i вони намагатимуться нав'язати його й тобi.

У коридорi висiтиме план на тиждень, мiсяць, рiк. I ви всi будете змушенi вписувати туди себе навiть на 12 мiсяцiв наперед!

Але як тодi перемогти час? Як стати незалежною вiд нього, коли тебе втискають у його рамки?

Ти не пiдеш гуляти мiстом. Бо що таке мандрiвка ним, навiть неймовiрно цiкавим, у порiвняннi з твоєю ДУШЕЮ? Що таке подорож вулицями, нехай i такими стерильно вилизаними, коли перед тобою вiдкривається ДОРОГА ДО СЕБЕ? I ти пiдеш нею. Зрозумiвши, що в тобi є бiльше вражень, темних куточкiв i забутих облич, нiж у цiлiй країнi.

Падатиме густий проливний дощ.

Опускатиметься стiною на твої тендiтнi дiвочi плечi, але вiн не впливатиме на тебе. Бо що тобi дощ, що тобi шторм, про який триндять по радiо два днi (чи придiляли б йому таку увагу в Українi?), коли ти сама собi - i шторм, i сонце. Ти робиш настрiй, а не вiн тебе.

Прокинуться дiтки. Вони запитають у мами, чи можна їм дивитися телевiзор. Вона, заглянувши в план, вiдповiсть:

- Юдiт i Дебора - так. А ти - нi. Ти вже дивився цього тижня аж двi години.

Малий заллється сльозами i тобi стане його шкода, бо ти знову не розумiтимеш їхньої нiмецької логiки.

Дiвчатка дивитимуться мультики, а малий стоятиме за скляними дверима i жалiсливо i голосно плакатиме…

Але план є план. Так думає його мама. Так думають дiвчатка. Так зрештою думає i малий. А плаче, бо йому прикро. Вiн, мабуть, не сiв би перед телевiзором, коли б його навiть упустили. Бо порядок - є порядок!

Густий проливний дощ валив стiною на серце.

Вона йшла додому зi школи. Її нiхто не зустрiчав на дорозi. Її нiхто не чекав бiля ворiт. I нiхто не пiдiгрiв обiд.

Мама була на роботi.