Українська література » Сучасна проза » Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

Читаємо онлайн Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович
плед. У неї за плечима - великий, як на юнi лiта, сексуальний досвiд. Вiн старший на тринадцять рокiв. Вона - ще студентка. Його звуть Алоїз.

(- Алоїз? - ледь не зареготала пустунка пiд час знайомства.

I чоловiк пояснив, що колись вичитав це iм'я з улюбленої нiмецької книжки. На роботi чомусь часто, нiби смакуючи, повторював його уголос. Доки зрештою iншомовне прізвисько мiцно не зачепилося за ним).

Її звали Нiна. I в них схожi характери: впертi.

Вони не пiднiмаються навiть до середини гори. Для чого їм це, коли поруч похилилася старенька хижка, в якiй давно нiхто не живе?

Спочатку Алоїз зазирає крiзь розбиту шибку. Далi грайливо пiдкликає Нiну. I вона усмiхнено йде за ним туди, де пахне сiном, спекою i любощами.

Коханець обiймає її, мiркуючи, що саме його приваблює в цьому дiвчиську.

Адже це тiльки початок їхнiх стосункiв. Вiн ще не розгледiв у нiй свою мишку. Але вже кохає її такою, якою вона є.

Бо не можна не кохати дiвчину, котра стане колись твоїм продовженням. Не можна не любити свiй найкращий твiр.

- Колись ти вийдеш замiж i народиш дiтей… - каже замріяно чоловiк, граючи iз пасмом її неслухняного волосся.

- Коли? - лащачись запитує вона. А в очах скачуть веселi бiсики, за якi вiн ладен багато чого вiддати.

- Не знаю… - пiддразнюючи, зiтхає спостережливий журналiст. - Колись…

- Чому колись? - починає сердитися вперта i самовiльна студентка. - Я хочу вже. Я хочу тепер!

- Тепер не можна… Та й хто тебе вiзьме? - заграє вiн, бо любить трiшки подражнити її.

- Ах так! - не розумiє вона, що з неї кепкують. - Гаразд. Я йду додому! А ти залишайся тут i спи в цiй хижцi зi смердючою козячою лапкою пiд сiном.

I падає, надувши губи, в його обiйми.

У долину вони спускаються аж попiд вечiр. Вiн - щасливий i усмiхнений. Вона - якась втрачена, сумна i нiби самотня.

Вечiр зустрiв їх танцями i купою незнайомого народу за довгим столом. Алоїз дивиться на веселу, i, здавалося б, щасливу Нiну, i думає, як можна так швидко змiнювати настрiй. У неї - непросте життя, але дивлячись на це смiшливе обличчя нiколи не подумаєш, що ця жiнка- вибрик буває засмученою.

«А чи, бува, не вдаваний її смiх?» - уважно вивчає вiн кутики її пiдпухлих губ.

Алоїз ще не навчився розпiзнавати, коли вона грає, коли вдає, що грає, а коли є сама собою. I чи не тому вiн так захопився нею, що не може збагнути це незрозумiле навiть для самої себе боже створiння?

- Ну що, малеча? Гайда танцювати! - тягне вiн її за руку.

Але вона не вмiє танцювати. А зiзнатися в цьому, тим паче йому, не зможе нi за що:

- Я зараз не хочу… - кпилить вона губи. - Iди, танцюй з тою дiвкою, на яку щойно п'ялився. Вона сподобалася тобi, еге ж?

- Дитинко, ти здурiла?… - смiється вiн. I думає: «Кепська маленька власниця! Схоже, вона мене таки кохає. Хоча хто її знає? Ми ж знайомi усього кiлька тижнiв».

Невiдь-чому вiн бере за руку бiлявку, котра сидить поруч, i веде до зали. Вони танцюють недовго. Пiд ображено-гнiвнi, нiби ненароком кинутi погляди Нiни, обоє повертаються до столу. Вiн у душi усмiхається до неї. Але присiвши, раптом каже: «Давай сьогоднiшнiй вечiр я проведу з Мариною, а ти з отим хлопцем, що сидить навпроти».

Чи це був жарт? Цього вже нiхто не знав. Згодом вона десятки разiв запитувала його про причини дивної пропозицiї, але вiн вiдповiдав завжди по-рiзному.

- Ах так! - її оченята засвiтилися злими вогниками помсти. - Давай! Мiй хоча б гарнiший за твою бiлу пампушку!

I одразу ховає злi iскри кудись вглибину ще не пiзнаної себе. I звабливо схиляється до юнака навпроти, аби вiн вiдзначив випуклiсть її напiввiдкритого бюсту.

- Ти танцюєш? - о, це дуже важко сказати дiвчинi, яка зовсiм не вмiє вихилятися на танцмайданчику.

- А твiй хлопець хiба нi?

- Чому «нi»? Ще й як танцює! Але я хочу саме з тобою. Ти такий славний…

Хлопець здивовано глипає на Алоїза:

- А вiн менi нiчого не зробить?

- Ти що - боягуз? - кепкує вона, i той здається…


1.3

Привiт, кицько!

Як тобi класно: все довкола нове, цiкаве, непiзнане! А у нас - сiро i брудно.

Учора почув неприємну новину. Двi знайомi студентки поїхали до Нiмеччини за програмою «au pair». Й обидвi там тепер сидять i страшенно хочуть замiж за нiмцiв. Причому в Українi залишили хлопцiв. Ось такi вони - нашi славнi українськi роксолани. Аби лише матерiальна вигода!

А я тепер ламаю голову: чи добре зробив, що тебе вiдпустив? Менi тут дуже самотньо, а ти хоч би одне тепле словечко написала. Якась така одразу стала холодно-нiмецькою.

Цiлую тебе, рiдна, у вологу вiд слiзок щiчку. Принаймнi такою я тебе запам'ятав на автовокзалi. Може, тепер ти вже зовсiм не така, як ранiше…

Твiй снiжно-нiжний Алоїз Алоїзович.


2.3

Ти вийдеш у мiсто, в якому зустрiнеш свою самотнiсть i будеш щасливою.

Мiсто-собор. Собор, вiд висоти якого паморочитиметься в головi. I ти боятимешся знепритомнiти, стоячи на самому вершечку з широко розкритими обiймами. Отак i зустрiнеш свою самотнiсть. Втрачаючи свiдомiсть вiд висоти, але вiднаходячи себе, дiвчино без мрiй!

Згодом бiля пiднiжжя собору тебе смiшитимуть люди-статуї. Спочатку ти навiть не допетраєш,

Відгуки про книгу Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: