Твоя дитинка - Ірина Михайлівна Лікович

Ти вiдчиниш собор для всiх, бо вiн - справжнiй. Ти побудуєш його без фальшi, не поставивши до фундаменту нi краплi брехнi. Коли це збагнеш - навчишся кохати по-справжньому.

А коли навчишся кохати, знову почнеш мрiяти. Оця лiкувальна здатнiсть тоненькими i ще жовтими паростками (мов прокладаючи собi шлях крiзь камiнь) пробиватиметься крiзь тебе, аби вiдкритися свiтовi.

Ти тепер iншими очима глянеш на цю величаву середньовiчну готику, бо зрозумiвши себе, почнеш глибше розумiти свiт довкола.

До цього дня ти бачила тисячi храмiв. Бо жила зовнiшнiм i вважала, що знаєш цей свiт. Але ти не знала себе. А тому - не знала нiчого.

Надвечiр'я поволi переллється у нiч. Тобi телефонуватимуть нiмцi-сусiди, бо на цiй вулицi бiльше не буде слов'янок. Вони перехоплюватимуть тебе бiля дверей, бiля школи, будь-де, тiльки аби поговорити з тобою. Але ти тiкатимеш вiд них. I їм цього не зрозумiти.

Бо хтось народжується зi собором у серцi, комусь його допомагають будувати батьки, а бiльшiсть нiколи в життi його не пiзнає. Але хто хоче зiйти на нього сам, має докласти титанiчних зусиль.

Саме тому нiмцi тебе не цiкавитимуть.

Ти бiльше не реагуватимеш на дзвiнки з агенцiї «au pair», бо вони знову нав'язуватимуть тобi в подруги україно-росiяно-бiлорусо-казашок!

А якщо ти не хочеш нiкого? Якщо тобi вперше добре самiй?

Ви сидiтимете з дiтками за одним столом та триматиметеся за руки. Ти вiдчуватимеш м'якеньку долоньку хлопчика i нiжнi пальчики дiвчинки. Дiти дивитимуться на тебе, i очi їхнi смiятимуться. Тi iскринки будитимуть у твоїм серцi радiсть. Ти захочеш цiлувати цi маленькi ручки, але потiм, бо спочатку потрiбно помолитися.

- Господи, дякуємо тобi за цей прекрасний день. За те, що ми прожили його в мирi i злагодi. Дякуємо тобi за наших батькiв. Що вони нас провели до школи i поцiлували на прощання. Дякуємо, що ти їх цьому навчив. Дякуємо за нашу подружку з України, яка сидить з нами за столом.

Дякуємо!

Усi подякують усiм. Бо всi - щасливi. Коли ти щасливий, то можеш дiлитися будь-чим. Коли ж нещасний, чим тодi подiлишся? Адже в тебе немає головного. А без присутностi у твоїй душi найважливiшого не може виникнути i думки про дари оточуючим.

А люди, якi пiклуються про iнших, - пiклуються про себе. Цей же «гастфатер», наприклад, люблячи своїх дiтей - любить себе. А разом з тим i тебе, хоч ти йому i чужа. Та вiн поважає тебе, бо без поваги до iнших не буде любовi до себе.

Боже, дякуємо тобi за смачну вечерю. Амiнь! Поцiлунок матерi на прощання. Поцiлунок батька.

Дiтки проситимуть тебе розповiсти їм на нiч казку. Ти смiятимешся, адже майже не знаєш нiмецької. Але, розчулена, пiдеш до їхньої кiмнати.

Малеча облiпить тебе, мов мед. Наймолодший залiзе на живiт. А ти лежатимеш на спинi i читатимеш сто разiв прочитану їм батьками книжку. Тодi й зрозумiєш суть почутої колись фрази: «Щастя - це коли по менi скачуть дiти».

Вона сидить з усiма на кухнi. Мовчать. Бо що сказати, коли присутнiй батько? Вони бояться вимовити бодай слово, аби не бути виставленим на посмiховисько. Навiть мати стулила ледь блiдi вуста. Багатостраждальна мама. Усiх любляча. Скорботна.

Вона мовчки розкладала тарiлки. Нiмуючи подавала їжу. I тiльки батько усмiхався сам до себе: ось який я всемогутнiй! Без мого дозволу нiхто навiть не пискне.

Їдять мовчки, наче чужi. Старший хлопчик неприязно зиркає на дiвчинку i показує язика. Це, щоб вона захникала. Тодi батько обов'язково нагримає. Можна буде тихцем посмiятися. Cтрах за себе не навчив цих дiтей згуртовуватися, стояти одне за одного. Кожний боявся за себе.

Хлопчик усе дражниться язиком, i мала таки запхинькала вiд образи.

- Хiба я тобi не казав, що за столом сидять мовчки? Хiба ти не така, як усi? Ану заткнись!

Мала давилася гречкою, зрошеною сльозами, а хлопчик щасливо посмiхався. Вiд прикростi дитина зарюмсала ще бiльше.

- Геть звiдси! - заволав батько. - Показуватимеш свiй характер в iншому мiсцi.

- Але вона ще не доїла, - несмiливо пробувала захистити вселюбляча мати.

Та щаслива дiвчинка, що її нарештi «вiдпустили», вже хутко кинулася до дверей. Батько зрозумiв це. I йому здалося покарання замалим.

- Стiй! - рiшуче наказав вiн. - Сидiтимеш тут. Але щоб навiть не думала доторкатися до гречки.

Та вона й не хотiла їсти. Хiба можна ковтати власнi сльози?

Усi принишкли. Нiхто не виявляв спiвчуття: боялися навiть жестом проявити емоцiї. Iнакше:

- Ти що - жалiєш її?

Або:

- Чого зуби сушиш? З неї смiєшся?

Будь-яка поведiнка могла викликати в батька найнесподiванiшу реакцiю.

Вiн мiг сказати:

- Правильно! Посмiйся з неї! Смiйся ще! Сильнiше регочи! Аби знала, як за столом поводитися.

А мiг утнути протилежне:

- Чого iржеш, як кiнь? Диви, аби зуби не збирав…

Нарештi батько вийшов у коридор i донька благально глянула на матiр:

- Мамо, можна я пiду?

- Цить! Чого мене питаєш? Сама знаєш, що зась, доки батько не вiдпустив. Помовч краще. А то зараз почує. Дiстанеться i тобi, i менi.

- Але я не хочу тут сидiти! Я ж i так не маю права їсти.

- Потерпи, дитино. Буде легше всiм.

На кухню зайшла бабуся, батькова мати. Зиркнувши на переляканi обличчя, запитала:

- А де кат?

Хлопцi перезирнулися.