Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
— Товариші,— шепотів Ніколич, — подивіться там… на цю дивну тінь на нашому шляху… шлях і тінь поперек… це хрест… великий, могутній хрест…
Що значить цей хрест?..
Що він означає?..
Дивилися мовчки на цей понурий хрест і прислухалися до зловіщого шепоту душі…
Не знаю, чому цей таємний хрест на шляху нагадує мені біг часу?
Який день сьогодні? Я вже не знаю.
Час перестав уже існувати для мене.
Немає для мене будучності, не стоїть за мною минувшина.
А теперішність?
Це кривава точка межи двома вічностями.
Це рана, що росте чимраз більше вглиб і вшир і своєю блідою кров'ю закриває мені все майбутнє і все минуле.
Може, це правда, а може, це тільки так мені здається:
Вже минуло, а може, небаром мине три роки, як мій син прийшов на світ.
Де ти, мій сину, тепер?
Не смію питати, чи ти здоров, бо не знаю навіть, чи ти живеш, моя дитино.
Як легко було б мені на серці, якби я знав, що ти, сину, разом із матір'ю, що ви обоє живете здорові.
Тоді я не почував би себе тут таким нужденним і опущеним, хмари не видавалися б мені так понурими, ледова пустиня не була б для мене така студена, така безкрая.
Бог і люди прогнали мене від себе, покинули, забули мене.
Моя душа роздерта тисячними ранами, моє тіло кинене повільній і певній загладі на поталу — ось як, сину, довелось мені, твоєму батькові, святкувати твої родини!
Коли думаю про тебе і про твою матір, сину, боюся, що розпука доведе мене до божевілля, коли я ще досі не збожеволів.
Скажіть мені, люди: де вони обоє?
Чи вони живуть?
Даремне питання.
Мої товариші убогі, нужденні так само, як я, й не знають нічого.
Мовчать гори, мовчить снігова пустиня, мовчить буйний вітер, не віє з далекої України.
І ти, моє серце, засни!
Та проте як дивно!
В самім куточку мого серця притаїлося щось.
Воно мале, марне, бліде.
Це надія.
Може, неприятель, який залляв мій край і вдерся в мою хату, пригадав собі, як я побачив мого сина на руках матері, що і йому довелося покинути жінку й дитину, й ця згадка спасла мою дружину з дитиною від ганьби і смерті.
Лиш одно мене лякає.
Чорна змора мучить мене днем і ніччю.
Все стає мені перед очима жахливий образ смерті, який я бачив у Мункачі[1].
Боюся назвати по імені цю страшенну пошесть.
Не можу дивитись на тих жовнірів із запалими, почорнілими обличчями.
Вони висідають із поїзда, який привіз їх сюди з моєї рідної землі.
Ніхто не сміє приступити до них, привітати їх.
Лиш пес біжить їм настрічу.
Хтось крикнув… хтось стрілив, пес жалко заскавулів і тікає.
Звір'я мусить заплатити ранами за своє прив'язання до людини.
Бо навіть собака не сміє зблизитися до хорих на холеру, щоб їх привітати.
Жовніри кладуться на землю біля поїзда і в'ються в судорогах.
Вкінці хтось являється й успокоює їх… Смерть.
Може… моя дружина з сином…
Ох, зимний піт виступає мені на чоло…
Геть від мне, пекельний привиде!
Не муч мене довше!
Люди, люди!
Тяжко мені, тяжко!
Та хоча ця змора доводить мене до божевілля, то я таки не можу повірити, що ти, сину, вже не мав би жити, не може мені в голові поміститися думка, що твої рученятка, які колись так міцно обнімали за шию батька, вже застигли і спочивають непорушно в холодній, сирій землі.
Ні, ти живеш, мій сину, разом із матір'ю.
Так, ви обоє живете.
Я цілую твою маленьку головку, мій сину, й желаю тобі, щоб ти ніколи не зазнав долі свого батька.
А як виростеш великий, не будеш тужити за мною, як я за тобою, бо не зможеш пригадати собі, що й ти колись мав батька й бавився та сміявся на його руках.
Мати скаже тобі, що твій батько згинув на війні, і ти будеш із пошаною згадувати моє ім'я.
А як запитаєш матері, де моя могила, то мати скаже тобі зі сльозами, що твій батько спочиває десь далеко, серед буйних степів великої України.
Ані мати, ані ти, мій сину, ви обоє не знатимете, що я не лежатиму в нашій рідній українській землі,— тільки десь далеко на чужині вовки-сіроманці розірвали й рознесли мої кості по албанських нетрах, покинених богом і людьми.
Будь здоров, сину мій, — навіки.
Навіки?
А може, я тебе й матір знов побачу?
Ах, що це за думка?
Я тебе й матір побачу…
Яка чудова мрія!
Я тебе й матір побачу!..
Невже ж це не божевілля думати про те, що зі світового пекла, в якім усе людство карається, і з цієї холодної безодні, в котрій я тепер гину, я вийду живий і знов побачу вас обох живими і здоровими?