Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
Хоча цій людині було доперва двадцять чотири роки, то її сліпі очі, її зеленаво-землисте, глибокими ямами й морщинами пооране лице, посивіле буйне волосся зробили її старцем.
Колись у його великих і гарних, мрійних очах ясніли іскри молодості й запалу до високих поривів і змагань.
Ні, неможливо, щоби ця людина мала на віки вічні бачити тільки тьму перед собою.
Чому миш, кертиця, гадина любується світлом сонця, а людина ні?
Здається, що віки вже протекли, як це було.
Гарматні кулі розривають землю і людей.
Кругом нас пекло, божевілля, смерть.
Кожна людина вмирає тисячу разів в одній секунді.
Він один лежить у ямі супокійно.
А його очі — о, не забуду ніколи його очей!
Вони дивляться так лагідно й любо кругом, наче хочуть несвідомо зворушити скам'яніле небо безмежною добротою і красою людського серця.
І хочуть показати темряві всесвіту й лукавості богів невмируще сонце й надію людського духа.
Та тепер у нього темні ями замість очей.
Жорстокість людей і неба видерла йому ці добрі, лагідні очі!
Ціла його постать, покрита безліччю дірявих лат, його висохлі пальці на синіх руках — все те становить не образ, а втілення якогось так невимовного, бездонного моря, що немає слів, немає людської мови, щоб його висловити.
Я дивлюся на нього, й біль коле гострими шпильками, як мороз, мою свідомість.
І гаряче співчуття до нього запалює моє серце.
Мій любий, сліпий брате!
Твій біль, заклятий у вічне мовчання, порушить, здається, холодне каміння, а не зворушить лукавої сили ні на небі, ні на землі.
Чому мої руки безсильні вивести тебе з цього ледяного гробовища?
Чому ми всі тут такі безпомічні, а ти, святий брате, найнещасніший між нами?
І дивне бажання охоплює мене:
Якби я був можновладцем, царем, богом, я впав би в порох, у сніг, у болото на землю перед оцією людиною на дні буття, цілував би їй ноги й руки і прохав би її прощення за всі безмірні муки, в які я її кинув своїм самолюбством і жорстокістю!
Я, дар, бог, плакав би перед ним, як дитина через те, що я на невинний цвіт його весни поклав зиму старечості й руїни, знищив йому промінь світла і його духа для майбутніх поколінь і кинув його, наче грудку землі, мов камінчик, як пилинку, жорстоко, безцільно на поталу заглади й нічогості!
Та ні.
Навіть грудка землі, камінчик, пилинка, темна пустка безодні — вони мають якусь ціль і призначення.
На грудці землі зерно зійде, камінчик дорогу вистелить, пилинка заступить світло чоловікові, безодня спинить йому шлях і пожере його.
Яку ж ціль, яке призначення має він, я і всі ми ось тут?
Хто мені на те відповість?
Де тебе шукати, небесна сило?
Чи в опарах людської крові?
Чи в димі світового пожару?
Чому так байдуже глядиш?
Чому проклято мовчиш?
Та бог, замерзлий цвинтар природи й навіть сама смерть — усе оглухло й оніміло.
І моя замучена, окривавлена душа блукає, мов сліпий жебрак, чорними, бездорожними пустарями й даремно питає:
— Де сонце?
— Ти зітхаєш, Ніколич, чи ти також покинув когось… там… далеко?..
— Батька й матір, — застогнав Ніколич, і по морщинах його молодого обличчя покотилися сльози.
— У мене немає нікого, — випередив Сабо з гірким усміхом моє питання.
— Ти щасливий, — сказав Ніколич.
— Так думаєш? Самітна людина ніколи не може бути щаслива, — відповів Сабо коротко й байдуже, наче без чуття.
— Ніхто не тужить за тобою… і ти не знаєш туги… будь задоволений, — зітхнув Ніколич.
— Хто у тебе, Пшилуський?
— Діти.
— А дружина?
— Єсть і нема.
— Як це?
— Не питай.
Пшилуський застогнав, упер очі в огонь та понурив глибоко голову.
Я глянув на сліпого товариша й затремтів.
Навіщо я питав товаришів за рідню?
Я не смів питати…
Адже він усе чує…
Здається, що він уже переболів страшну долю своєї рідні і свою власну.
І сидить тепер, як живий, скам'янілий пам'ятник на гробі свого власного життя.
Не буди його болю, що спить.
Це був би злочин… злочин…
— Коли моє тіло замерзло, — казав Ніколич, — то мій дух тільки про те й думав, як урятувати життя. Тепер мені трошки тепло. Та що з того? Важкий камінь лягає на душу й давить, давить. І не знати, що більш болюче: чи мороз, чи біль і туга за людьми, котрих уже, здається, не побачу ніколи.
Глянули на сліпого товариша, що сидів тихо й був наче без душі, й довго мовчали.
З яруги перед ними виринула знов біла хмарка і знімається вгору, поволі, легесенько, наче лячно їй, що серед заклятого спокою й омертвіння природи лише вона одна являє собою рух і життя…
І омліла на своєму шляху й висить нерухомо між небом і горами.
Ніколич глянув на шлях, яким усі вони прийшли сюди.
Далеко на небосхилі появилася велика,