Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
Сабо взяв один кінець банкноту в уста й роздирав його зубами й пальцями на дрібні кусники, котрі падали на його брудний плащ.
Під час того, як він випльовував шматки паперу, що лишилися в його устах, Добровський сміявся до нього словами:
— З тебе моторний козак, Сабо. Твій гнів і твоя роль, як найвищий трибунал, дають мені справжню душевну насолоду. Але зберігай справедливість навіть супроти найнижчих злочинців.
Тут Добровський перейшов з товарисько-глумливого тону в пародично-патетичний і сказав далі:
— З цієї причини прошу Вас, пане судде Сабо, понехати супроти своїх делінквентів Ваше високошанібне плювання…
Сабо вже тримав перед очима другу тисячкоронівку і питав насмішкувато:
— А це що знов за один, із яким тепер маю честь?
І сейчас відповідав сам аристократично-носовим тоном:
— Генерал кавалерії граф X. представляється слухняно.
А, пане генерале, лицарю ордену Марії Терезії! Ви є цей, що наказав цілому моєму баталіонові брати приступом, без артилерійного підготування, сербську гору, що аж кишіла від дротяних запор і від машинових крісів. А весь огонь артилерії ви наказали звернути ззаду в плечі бідних небораків, і гіри помочі сербського вогню знищили ви до ноги свій власний батальйон! Лиш я сам одинокий остав на те, щоб ви, пане генерале, станули тепер тут переді мною на суд. Тремтіть переді мною, пане графе, тремти, ти, к-к-каналіє, ти, бестіє в людській подобі, ти… ти…
Зі скаженою люттю він кусав, гриз, жував банкнот і судорожно розривав, роздирав його пальцями.
З жахом позирали товариші на нього, й навіть сам Добровський, який мав охоту кепкувати, мовчав.
Сабо вхопив свіжий банкнот і кричав далі:
— По твоїм запаху сейчас пізнаю, хто ти такий. Значить, представлення зайве. Ти, к. к. воєнний доставець, ти, гієно, ти, що з воєнного горя, з крові, з трупів, нужди селян і робітників, з болю вдів і сиріт згоропашив собі мільйонний маєточок. Я повинен тебе роздерти своїми зубами; на жаль, я не можу устромити тебе в мої уста, бо ти мені занадто смердиш…
Після тих слів зім'яв банкнот у маленький вузлик, обернувся й кинув його в дебру.
Тримаючи перед собою нову тисячкоронівку, Сабо говорив:
— Ви, всечесніший пане Черевайку й достойнику, належите до тих, які з очима, все зверненими до неба, просто підтюпцем у пекло чимчикують… Ви з проповідниці загрівали людей до різні брата. Що мені з вами почати, високопреподобний отче? З вами треба поводитися набожно, як слід такому православному католикові, як я.
Сабо завернув очі і глянув з великою набожністю на чорне небо.
Опісля взяв обережно банкнот кінцями пальців лівої руки, а правою рукою давав паперові кулаком удар за ударом, доки папір не розлетівся і всі кусники не впали на землю.
Обома руками взяв тепер Сабо новий банкнот і бурмотів:
— Чую якусь горяч у пальцях… Хе, хе… навинулася мені між пальці — баба… Pardon, madame… Війна зробила мене дикуном… із цієї причини я буду в вашім товаристві поводитися, може, трошки непристойно…. а може, навіть дуже грубо… Як вам на ім'я? Ви мовчите засоромлені, так якби з вас була чотирнадцятилітня дівчина… Ні, ні, тільки без облуди… Коли ваш муж серед бурі і громів, серед морозу і снігу лежав в огні гранат і в обличчі смерті тільки про вас думав, ви не мали сорому ваше подружнє ложе гріти разом із якимось лайдаком. Жіноча честь, діти, матерні гордощі — все те було безсильне супроти ваших інстинктів повії, ви, madame, ти, бруде, ти, суко…
Сабо приклав банкнот до носа, висякався, опісля відкинув його з погордою, далеко від себе, плюнув за ним і крикнув:
— Бруд до бруду!
Новий банкнот представлявся устами Саба ось як:
— Я… я… його… го… го… Be… Величність… королівський полководець…
А, найпідданіший, найпокірніший слуга Вашої Величності… Це ви — символ оцього хліва, що ним є сучасний державний і соціальний лад. Вас треба живцем спалити.
— Дай спокій королівському Величеству, — кпив Добровський, — воно майже таке бідне, як ми всі тут. Хай його Величество зволить вселаскавіше так, як ми, гинути з голоду й морозу…
З тими словами Добровський перехопив банкнот, який уже летів в огонь і тримав його у своїй руці.
— Кинь його сейчас у вогонь, — кричав Сабо, — а то я буду мусив думати, що й ти належиш до цієї чесної компанії…
— Ти дуже помиляєшся, — сміявся Добровський і кинув гроші в дебру,
Сабо зібрав розсіяні гроші й кинув їх у вогонь.
Хвилину сидів мовчки, й було видно, що чорні думи зовсім насіли його. Нараз підняв стару, зім'яту, напівроздерту однокоронівку, що одинока зі всіх грошей осталась, дивився довго на неї і вкінці сказав з великим жалем і болем:
— Ти, безцінний, нужденний шматку паперу! Ти — це бідний, нужденний пес Сабо. Ти, Сабо, злий і глупий, з тебе негідний, безчесний обірванець, не ліпший від тих, яких ти засудив на смерть. З тої причини мусиш також кинути смертний присуд і на себе самого.
При тих словах Саба промінь найглибшого співчуття мигнув у серцях товаришів.
Несподівано всі затривожились, бо Сабо зірвався й побіг над безодню, щоб, мабуть, кинутись у глибину. Але Добровський скочив за ним і вхопив його за руку.
Хвилю боролись оба зі собою.
— Пусти мене, — кричав Сабо, — пусти мене! Я хочу бути справедливий також із самим собою!
З великим трудом удалося вкінці товаришам успокоїти Саба й посадити його на його місце коло вогню.
Він сидів, як бездушний.
І його гнів, вся його жадоба помсти, весь його біль, його каяття, обличчя сліпого товариша, труп'ячі обличчя всіх, їх опущеність,
