Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
Та коли я гинув серед куль у ямі, вам не стало терпцю ждати на мене.
І ви кинулись на шию гладенькому галапасові, котрий ніколи навіть пороху не нюхав.
Тямите, як я, загартований жовнір, плакав перед вами?
А ви відповіли на мої сльози:
— Іди собі до чорта!
Від цієї хвилини я ніколи не плачу, тільки сміюся, сміюся й кепкую собі з життя й зі смерті.
Однак моя душа все плаче за втраченою вірою в женщину і в людину.
Під маскою у мене тільки душа. Тіла у мене немає…
Але ви не побачите моєї душі й не вчуєте її плачу, бо тільки душа може побачити, відчути й розуміти душу.
Ви тікаєте від мене?
Тут Добровський обернувся до товаришів і кричав:
— Дивіться, з яким презирством вона відвертається від нас! Не плач, Бояні, не плач перед салоновою дамою, бо її ніжні уста скривляться з відразою самички на вид твоєї слабодушності. Не сльози, не душу, показуйте дамам тіло, м'ясо, обвинуте наймоднішим платтям, обвішане блискучими світильцями й підшите все рухливим, солоденько-змисловим, безмізким гіустомельством! Тоді жінки будуть вічно ваші — на короткий час…
Добровський обернувся знов у сторону своєї колишньої милої і запитав її:
— Не скажете навіть одного слова на вічну розлуку?
Га, кидаю на вас найтяжчий проклін: хай вам доведеться погуляти так само, як нам ось тут.
Замовк і блукав очима по скам'янілому морі мраки.
Може, шукав там весни своєї душі?
Серед виру танцю, крику й почувань тяжко ставало розібрати, де кінчився розум, а начиналось божевілля.
Бояні, смертельно вичерпаний, не міг далі скакати.
Стояв і дивився в безодню, а його очі блукали по застиглих хмарах.
Однак мороз примусив його знов скакати.
Зробив кілька кроків і упав.
Тепер не був уже в силі зірватися легко на ноги.
Боровся довго з божевільним виразом очей і ледве підвівся навколішки.
Клячучи, глянув знов на море хмар, і нараз його очі заблисли радісним огнем, а його уста усміхнулись,
Він простяг руки до далекої блідо-синьої мраки й почав кликати:
— Пальмо, пальмо!..
Вже рік я тебе не бачив…
Як я тішуся тобою!..
Хтось під пальмою на морі…
Човен відбиває від берега… в нім сидить… — боже!.. — моя мати!
Гляньте!..
Вона пливе прямо до мене…
Мамо, я, твій син, я тут!..
Я не буду ждати… Скочу в море…
Я попливу тобі настрічу…
Останнім зусиллям зірвався на ноги і прибіг на край безодні, щоб кинутися в глибину.
Але Сабо, що пильно слідкував за ним, ухопив його миттю поперек і не допустив до скоку у провалля.
Бояні впав на землю.
Не міг уже встати.
Жах, розпука й божевілля кричали з його уст:
— Смерть!.. Смерть!.. Боже!.. Зглянься!..
Вони всі станули довкола нього, понурили, голови й мовчали.
Благальними очима дивився Бояні на кожного товариша.
А коли його погляд зустрівся з очима Саба, він прошиваючим голосом закликав:
— Мамо моя!.. Рятуй мене!.. Рятуй мене!.. Ця людина хоче вбити мене.
— Не думай так про мене, товаришу. І з мене людина, — сказав Сабо і глянув на Боянія очима, в яких замерехтіло сяйво співчуття.
Коли Бояні побачив іскру людяності в його очах і почув його теплі слова, велика ясність засяяла в його очах і на обличчі.
Він витягнув до Саба свою руку, що подобала на марний, брудний кусник льоду, й озвався до нього м'якими, лагідними словами:
— Любий Сабо, подай мені свою руку!
Тепер я не боюся смерті.
Кілька хвилин його очі дивилися на товаришів супокійно й погідно, майже радісно, наче кусник синього неба, що показався несподівано над землею серед дикої боротьби стихій.
Нараз якась тінь лягла на його обличчя, й він обізвався тремтячим, ледве чутним, уриваним голосом:
— Прошу вас, товариші: як побачите мою матір… як моя мати питатиме вас за мною… то скажіть їй, товариші, скажіть їй, що… що ви мене ніколи не бачили… й ніколи не чули… нічого про мене…
Коротке хлипання струснуло ним.
— Ні, ні… товариші… не кажіть їй так… перекажіть моїй матері… о, боже… що мені, бідному, їй переказати…?
Привітайте її гарно від мене і… скажіть їй якесь… любе, добре слово від мене…
І скажіть їй, товариші, що я вмер… у теплій хаті… на білій постелі…
Всі останні сльози закрили йому очі у глибоких ямах.
Прошу вас, товариші… поможіть мені встати…
Товариші підняли його.
Синьою, опухлою рукою обтер очі.
Глянув на сірі хмари й закликав, здивований і розчарований:
— Нікого не бачу…
Невже я у сні бачив матір?..
Мамо, не пливи до мене!..
Бо як побачиш мене… то серце тобі з болю трісне…
Будь здорова, мамо… й не плач дуже… за мною…!
Товариші поклали його легенько на замерзлий сніг.
— Зимно мені… зимно… зимно…
Прошу вас, товариші… добийте мене… хай я… довго не