Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик
— Але ж усі урочистості планувалися на честь ваших перемог! До чого ж тут день народження імператриці? — здивовано запитала Софія. — Чи вона вас про це просила?
— Ні, але я впевнений, що їй буде приємно.
— По-моєму, їй і так тут надано багато знаків уваги: і напис на вході — «Катерині Великій», і мармурова статуя. Це ідолопоклонство.
— Так, дорога. А ще за ротондою буде споруджена дзеркальна піраміда, наверху якої засяє ім’я імператриці, викладене камінням, підробленим під діаманти. А коли підніметься завіса в театрі, сцена заллється «сонцем», у центрі якого сяятиме в зелених лаврах вензель Катерини II.
Потьомкін несподівано згорбився і тихо додав:
— Для російської людини цар чи цариця — це і бог, і суддя, і повелитель. А для цариці ми всі — її раби, слуги, незалежно від чинів, походження і віри. Це для нас існує табель про ранги, відмінності між чинами і різними верствами суспільства, а для неї всі ми — в’язні її фортеці. Досить одного її слова, і кожен з нас буде або звеличений, або принижений. Так у Росії було, є і буде завжди.
— Мені здається, що росіяни й самі не хочуть позбавлятися цих уз.
— Частково ти маєш рацію. Хочу, щоб ти запам’ятала ще ось що: виказати увагу государині, підлестити їй для росіян означає, наскільки вони люблять свою батьківщину.
— Але це, право, навіть смішно.
— І тим не менш це так! — рішуче відрізав Потьомкін, не бажаючи продовжувати цю тему.
Зміст розмови Потьомкіна з Софією став відомий імператриці в той же вечір.
— Ось вона, подяка за мої щедроти, — мовила Катерина Зубову.
— І головне, він її не перебив, не відчитав, — відповів той і тут же змінив тему розмови. — Державін приніс мені сценарій свята. Скажу тобі, матінко, занадто багато там українського: і пісні, і танці, і прислужуватимуть козаки і гайдуки. Мені здається, князь зосередив у своїх руках дуже велику армію в Україні, отримав звання гетьмана і задивляється на правобережну, православну частину, скуповуючи там землі. Все це неспроста. Чи не хоче він відокремитися?
Катерина зітхнула, але нічого не відповіла своєму фавориту.
Приготування до свята тривали. Розраховуючи на гарну погоду, Потьомкін вирішив влаштувати театральне дійство і в літньому саду, позаду палацу. На каналах саду виставили флотилію з декількох легких кораблів, куди планувалося посадити співаючих веслярів. Дерева прикрашали гірляндами, прапорами і ліхтарями. Увечері для проби запалили всі ліхтарі та ілюмінацію. Ефект був приголомшливий! Ледь помітний вітерець злегка розгойдував дерева, і від цього по воді, відбиваючись, пробігали різнокольорові струмені вогню, додаючи надзвичайних фарб до ілюмінації…
Готувалися до свята і городяни. «Квітуча юність дворянства почала вчити кадриль» — писав один із сучасників. Перед палацом цілий день курсували карети (кожен вважав своїм обов’язком подивитися, які зміни відбулися з палацом). А це було справді захоплююче дійство, або, як казали тоді, «позорище». За кілька днів були знесені всі будинки і споруди перед палацом. Утворилася величезна площа, на якій тут же з’явилися гойдалки, стовпи і різні пристосування для ілюмінації, лавки для частування і подарунків.
Нечувані витрати князя, за чутками, щоденно подвоювалися, а то й потроювалися. Свято князь призначив на 28 квітня — через тиждень після дня народження Катерини.
Нарешті почали роздавати запрошення.
Князь Потьомкін запросив перші п’ять класів чинів цивільних і військових та «з нижчих кращого роду». Запросив усіх, крім Платона Зубова та його родичів! Це був виклик. Фельдмаршал усе ще вірив у свою силу, але він забув, що при російському дворі такі образи не прощають.
Катерина II прибула на свято о сьомій годині вечора. Князь особисто зустрічав її біля тріумфальної арки під радісні крики юрби, яка чекала цього моменту від самого ранку, незважаючи на дощ із мокрим снігом. Для народу, вихованого на російських народних казках, де багатства дістаються без усяких зусиль — лише завдяки чарівним щукам і скатертині-самобранці, настав саме такий момент. Після входу імператриці до палацу «скатертина-самобранка» князя Потьомкіна миттєво почала свою роботу.
Гості (а їх було близько трьох тисяч осіб) чекали царицю в колонній залі, що мала з двох боків подіуми. На одному для царської сім’ї була встановлена величезна турецька канапа, укрита дорогими перськими килимами, на іншому розмістилися музиканти.
Як тільки Катерина зі своїм почтом влаштувалася на канапі, урочисто зазвучав полонез «Перемоги грім лунає», і з зимового саду вийшли двадцять чотири танцювальні пари, шикуючись у дві колони. Ліву колону очолювали принц Вюртемберзький і фрейліна імператриці Протасова, праву — князь Голіцин і графиня Брюс. Другими вийшли великі князі Олександр Павлович і Костянтин Павлович зі своїми дамами. Софія сяяла в розкішній сукні в четвертій парі разом із молодим генералом П*.
«Кавалери одягнені були в іспанський одяг, а дами в грецький. У дам як чалми, так і сукні багато вишиті золотом; пояса і намиста сяяли дорогоцінним камінням».
Цілий тиждень Софія разом з іншими парами репетирувала цей вихід. І хоча танці ставила найкраща танцювальна пара Європи — балетмейстер Пік (Le Picq) і Гертруда Россі, князь Потьомкін особисто прискіпливо перевіряв готовність, іноді навіть покрикуючи на великих князів. І ті зовсім не ображалися, а з превеликим задоволенням вивчали танцювальні па, підбадьорюючи одне одного.
Танець-хода полонез змінився грецьким танцем, а потім українським. Це було відступлення від класичних танцювальних традицій і спільною вигадкою князя та Софії. Потьомкін таким чином намагався підкреслити своє ставлення до нашої грекині і до України, яка стала для нього рідним краєм. Катерина зрозуміла це і незадоволено скривилася.
Виконуючи грецький танець, Софія просто випромінювала життєствердну енергію, вкладаючи в рухи все своє вміння, все своє натхнення.
Не встигли стихнути оплески, як на авансцену вийшов Пік і виконав соло. І хоча він був уже далеко не молодий, танець його був досконалий.
Після огляду зимового саду Потьомкін запросив усіх до театру. Здивовані гості зупинилися біля «золотого слона, обвішаного перловими бахромами, прибраного алмазами і
