Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик
Для грекині приїзд чоловіка теж виявився повною несподіванкою. Але після зустрічі з ним усе стало на свої місця: Йозеф повідомив, що приїхав сюди у службових справах (потрібно було затвердити фінансування Херсонської фортеці).
— Сподіваюся, ти пам’ятаєш, — додав Йозеф, — що нашому синові в цьому році виповнюється десять, і вже настав час задуматися про його кар’єру. Вважаю, він повинен стати військовим — продовжити нашу сімейну традицію. Потрібно приписати його до одного з полків (краще до конної гвардії), а також вирішити питання його подальшого навчання по військовій частині.
— Пропоную питання навчання обговорити пізніше. Може, відправимо його на кілька років до Європи?
— Гаразд Софіє. У тебе, я бачу, проблем немає. Тільки й розмов навколо, що про тебе і Потьомкіна. Дивись, не потрап у якусь халепу на потіху всьому двору або, ще гірше, під помсту однієї з фавориток.
— А ти переживатимеш? — Софія зазирнула йому в очі.
— Звичайно, — зітхнув Йозеф. — Не забувай, що ти носиш моє прізвище.
— Не хвилюйся, я не менш твого дорожу своїм ім’ям. Інша справа, що моя особа як завжди викликає заздрість у пліткарів.
Увесь Петербург жив в очікуванні балу, який влаштовував Потьомкін у себе в Таврійському палаці, подарованому йому Катериною. І цей час настав. Князь привіз Софію до палацу показати приготування до балу. Якраз зносили дерев’яну будівлю з огорожею перед самим палацом.
— Хочу, щоб простий народ і міщани теж узяли участь у святі. А тут, як бачиш, і розвернутися ніде.
Потьомкін підкликав до себе генерала Попова.
— Усі будівлі між флігелями теж потрібно прибрати. З мешканцями питання виселення виріши і не скупися з відкупними.
— Слухаю, ваша світлосте.
— А перед входом поставимо тріумфальну арку, прикрашену захопленими прапорами, зброєю.
Усередині палацу щосили кипіла робота: більше тисячі художників, декораторів, теслярів, дзеркальників, сантехніків, агрономів — кого тут тільки не було!
Софія з інтересом знайомилася з плануванням палацу.
— Це унікальна архітектурна споруда, — пояснював Потьомкін, коли вони ввійшли до головного корпусу. — Тут немає стін, що розділяють увесь цей величезний палац на три зали. Стіни замінені колонами, розширюючи таким чином простір.
— Не може бути! — вигукнула захоплена Софія. — Як завжди, там, де князь Потьомкін, — там ілюзія. Далеко попереду я бачу квітучий сад — це живопис, міраж?
— Не квап події, Софіє. Усьому свій час.
Вони були у першій восьмикутній залі з великим куполом.
— Це мій чертог, — усміхнувся князь.
Під стелею працювали художники, розписуючи купол пантеону.
— Тут будуть хори, що вміщають близько трьохсот чоловік. Я приховаю їх від стороннього погляду так, що не посвячений в цю таємницю гадатиме, звідки доносяться спів і звуки органу.
Вони попрямували через два ряди величезних колон і опинилися в центральній колонній залі. Це величезне приміщення (сто кроків у довжину і не менше сорока завширшки) було абсолютно порожнім. Світло сюди проникало тільки через вікна у двох овальних нішах зали.
— Тут відбудеться бал, — пояснив князь. — Я маю намір запросити не менше трьох тисяч осіб. Уже є попередній сценарій, і (відкрию черговий секрет) починатимуть бал чотирнадцять пар, виходячи з-за колон із зимового саду.
— Хто ж ці щасливчики?
— О, на чолі будуть великі князі Олександр Павлович і Костянтин Павлович зі своїми дамами.
— О, як я хотіла б узяти участь у цій ході!
— Немає нічого простішого, графине. За вами тільки костюми, і я повністю довіряю вашому смаку.
— Чудово! Чоловіки повинні бути іспанцями, а жінки — грекинями (поєднання вогню в рухах і очах кавалерів із грацією і загадковістю дам).
Потьомкін уважно поглянув на Софію.
— Чорт забери, мабуть, це саме те, що потрібно!
Пройшовши через наступний подвійний ряд колон, наші герої опинилися в зимовому саду. І хоча все ще було у процесі створення, контраст буйної зелені саду з білим до болю в очах снігом і блискучим льодом, що підступали із зовнішнього боку до величезних вікон, створював воістину фантастичний ефект.
— Після підкорення півдня України мені захотілося створити куточок південної природи вже зараз, навесні, не чекаючи літа, — гордо мовив князь.
У зимовому саду були споруджені пагорби й галявини, посаджені південні дерева і квіти, у великих скляних кулях-акваріумах плавали дивовижні риби, в заростях дерев співали солов’ї. Дзеркала вздовж стін збільшували сад до нескінченних розмірів.
— Я, здається, потрапила до раю, — зачаровано вимовила Софія.
— Не вирішено ще одне питання — висаджувати екзотичні плодові дерева чи ні?
Софія на хвилинку замислилась. Раптом у її очах промайнула іскорка.
— А якщо поставити дерева зі штучними плодами, а всередині цих плодів запалити вогні?
Потьомкін задумався.
— Ви — єдина жінка, здатна мене дивувати, — князь не помітив, як перейшов на «ви».
— Адже я ваш друг, князю, і мені приємно допомагати вам.
— Можна зробити так: спочатку гості побачать і сад, і купольну залу, і колону при природному освітленні. Або ж ні. Люстри частково запалені, а потім, після вистави, у флігелі вони здригнуться від лавини вогню. Але віск для свічок доведеться замовляти в Москві (Попов доповів, що в Петербурзі ми вже весь скупили).
— Тут, у саду, на диво тепло, таке відчуття, що тепле повітря піднімається і від підлоги.
— Так і є, — Потьомкін хитро усміхнувся. — Усі печі заховані за дзеркалами, а під підлогою прокладено залізні труби, по яких безперервно подається окріп.
У центрі зимового саду була зведена восьмиколонна ротонда, а всередині встановлена мармурова статуя Катерини II. Софія і Потьомкін підійшли до ротонди.
