Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Виклик Зубова він прийняв. Обід був вишуканий. У Петербурзі не пам’ятали, щоб скнара Зубов влаштовував такі розкішні святкування.

Наприкінці липня Потьомкін попрямував до Ясс. Поїхав назавжди. 5 жовтня 1791 року по дорозі до Миколаєва він велів зупинитися.

— Тепер їхати нікуди. Я вмираю…

Через кілька хвилин князь Потьомкін помер. У цей же час у Петербурзі помер банкір Сутерланд, якому була підмішана така ж повільно діюча отрута, що і Потьомкіну.

Про смерть банкіра було повідомлено Зубову.

— От і славненько, — потер руки фаворит імператриці. — Скоро має надійти повідомлення з півдня.

Зробивши сумне обличчя, він пішов до Катерини.

Померла велика людина…

«Вдаючи вигляд лінивця, трудиться безупинно, не має столу, окрім своїх колін; іншого гребеня, крім своїх нігтів; завжди лежить, але не вдається до сну ні вдень, ні вночі; турбується перш настання небезпеки і веселиться, коли вона настала, сумує в задоволеннях; нещасний від того, що щасливий; нетерпляче бажає і скоро всім надокучає; філософ глибокодумний, майстерний міністр, тонкий політик і разом розпещена дев’ятирічна дитина; любить бога, боїться сатани, якого шанує набагато більше і сильніше, ніж самого себе; однією рукою хреститься, а другою вітає жінок; приймає незліченні нагородження й одразу їх роздає; дужче любить давати, ніж платити борги; надзвичайно багатий, але ніколи не має грошей, говорить про богослов’я з генералами, а про військові справи — з архієреями; по черзі має вигляд східного сатрапа або люб’язного придворного століття Людовика XIV і разом показує зніженого сибарита.

Яка ж його магія? Геній, потім геній — і ще геній; природний розум, чудова пам’ять, піднесеність душі, підступність без злоби, хитрість без лукавства, щаслива суміш примх, велика щедрість у роздаванні нагород, надзвичайна тонкість, дар угадувати те, чого він сам не знає, і найбільше пізнання людей; це справжній портрет Алківіада» — писав про Потьомкіна принц де Лінь, і не помилявся.

Софія не була присутня при смерті Потьомкіна. Але вона залишилася останнім коханням цієї великої людини…

Граф Станіслав Потоцький їхав до Ясс. Їхав на зустріч із князем Потьомкіним. Він ще не знав, що князя вже немає в живих, і що ця поїздка кардинально змінить усе його подальше життя — як особисте, так і громадське…

Події останнього часу блимали перед очима графа Станіслава, як у калейдоскопі.

У 1788 році граф Потоцький приймає дуже важливе рішення — повністю присвятити себе військовій справі (відмовляється від звання воєводи і з дозволу короля купує у свого шурина Брюля звання генерала артилерії коронної).

Крім українсько-подільської дивізії, у підпорядкування генералу Потоцькому переходять ще й Кам'янецька фортеця, варшавський арсенал, корпус артилерії та інженерії. Граф Станіслав Потоцький стає першою особою в армії.

«Ораторів багато, мало воїнів, багато розмов про долю батьківщини, але мало справи» — писав він королю Станіславу Августу.

На черговому засіданні сейму генерал Потоцький запропонував збільшити чисельність армії до ста тисяч чоловік, і депутати підтримали це рішення. Але просте збільшення армії не було головною метою генерала — давно вже назріла реформа військової інституції країни, і граф мріяв створити справді боєздатну армію, а не війська для парадних виступів. І для цього, він вважав, були всі підстави. Росія вела війну з Туреччиною. В останній рік граф Потоцький часто спілкувався з князем Потьомкіним, який командував Південною армією. Війна як ніщо інше оголювала всі недоліки в армії і змушувала відкидати зайву мішуру в організації військ.

І граф, і князь симпатизували один одному. Потьомкін залюбки ділився з Потоцьким нововведеннями у своїй армії. Генерал Потоцький був вражений організованістю військ Потьомкіна, дещо збирався перейняти.

Знову столиця аплодувала графу Потоцькому. У Варшаві з’явилася нова мода: дами почали шити двоколірні амазонки (гранатовий з блакитним — колір мундира Потоцького).

Проте, слава графа Потоцького-патріота була недовгою. В опозиції після зустрічей польської знаті з імператрицею Катериною у Києві почався розкол. Кузен графа Станіслава Ігнацій разом із князем Чарторийським схилялися до союзу з Пруссією, а гетьманська частина опозиції, до якої разом із Браницьким і Ржевуським входив і граф Потоцький, вважала, що при всій нелюбові поляків до Росії необхідно якщо не дружити, то хоча б не псувати відносин з останньою. Не діяли ніякі доводи: що лише біля південного кордону стояла 120-тисячна російська армія та війна з турками наближалася до завершення, що протяжність кордонів з Росією найбільша, що Пруссія і Росія в будь-який момент можуть домовитися за спиною у Речі Посполитої, що він, Потоцький, успішно веде торгівлю з Росією і приносить чималі гроші у вигляді податків до скарбниці (швидше за все, це і грало проти графа). Більшість була впевнена, що союз зі східним сусідом вигідний тільки Потоцькому і Браницькому.

Граф Станіслав спробував підійти з іншого боку, пояснюючи, що українці досить натерпілися від польського ґніту, і в країні спокійно тільки завдяки розумній політиці, зокрема самого Потоцького. Досить вторгнення п’яти тисяч російського війська, щоб підняти проти поляків 100 тисяч селян.

Але і цей аргумент не подіяв.

Популярність Потоцького стрімко падала, у Варшаві ширилися плітки, віршики і памфлети, які очорнювали графа і стверджували, що за допомогою Катерини II той збирається посісти королівський престол.

Граф Станіслав важко переживав ці безпідставні нападки, почав замикатися в собі й ображатися через дрібниці.

Особливо дратував його король Станіслав Август. Наскільки він був освічений і шляхетний, настільки ж нерішучий і слабкий у прийнятті важливих рішень. Ось і зараз король нагадував корабель, який намагається лавірувати серед хвиль. Але шторм посилюється, і одного разу його накриє і поглине величезна хвиля. «Може, нам взагалі відмовитися від королівського правління і перейти на республіканське?» — такі думки все частіше відвідували Потоцького.

Після чергової порції пасквілів і звинувачень на