Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Станіслав почав пристрасно цілувати волосся, очі, губи, шию Софії. Цей порив порушив у ній палке бажання. Цілуючи й шию і груди, руками він ніжно пестив оголене тіло Софії. Вона теж гладила його кучеряву голову і всім своїм єством відчувала його ніжність. І раптом ласки його стали настільки сміливими, що по її тілу пройшла хвиля збудження. Про такі ласки вона могла тільки мріяти, і вони повністю зняли напругу, включили в любовну прелюдію. Двоє тіл, двоє душ скинули з себе кайдани заборон і комплексів, подібно нестримній стихії, яка підхопила їх. Від полум’я його пристрасті вона, як свічка, почала танути, наповнена ніжністю, відчувши себе вільною від сумнівів що її сковували.

І ось їхні тіла сплелися в любовному екстазі, і через мить вони одночасно відчули величезну насолоду. Софію пронизав солодкий, приємний імпульс дикого блаженства. Блаженства, зазнаного нею уперше, блаженства, якого не дано відчути багатьом жінкам ніколи. У цю солодку мить вона мимоволі застогнала і прошепотіла:

— О як добре!

Софія припала до його плеча. Він лежав злегка відчужений, але гордий собою.

— Як довго я тебе шукав, — прошепотів Станіслав і поцілував її.

— Як довго я тебе чекала, — припала до нього Софія.

На мить вони затихли. Вона повернула до нього голову в страху, що вся принадність сьогоднішньої ночі може на цьому закінчитися, але він усміхався і дивився їй в очі. Потім несподівано встав і пішов до вітальні. Звідти Станіслав повернувся з тацею з двома келихами шампанського і гроном винограду.

— Цим ігристим напоєм ми зараз згасимо перший вогонь пристрасті, а потім розпалимо новий, яскравіший і гарячіший! — на його обличчі сяяла усмішка.

Він подав їй келих, а другий узяв собі. Їй прийшла в голову смішна думка:

— У нас був шоколадний поцілунок, а тепер я хочу зробити ігристо-шампанський.

— Залюбки, — підтримав Станіслав. — Як це я сам не здогадався?

Вони почали дуріти, випускаючи шампанське повз вуста одне одного. Краплі розтікалися по щоках, підборіддю, шиї і грудях, а вони губами ловили ці ігристі кульки. Станіслав сів на ліжко і почав відверто розглядати її, але у Софії це не викликало протесту. Вона була дуже гарна! Яке ніжне, приємне, чудове тіло! Воно відповідало його уявленням про красу. Кожному чоловікові з невідомих причин підходить тільки один, певний, що склався в його уяві еталон краси: це і колір шкіри, і вигини талії, і запах тіла, і форма грудей, і ще тисячі дрібниць, що зводять його з розуму. І за наявності всіх цих якостей із глибин мозку йому надходить сигнал: він знайшов її!

Уранці вони розлучилися, але кожен з них розумів: у їхніх душах поселилася весна.

Тим часом до Ясс прибув граф Безбородько. Граф Потоцький і гетьман Ржевуський нанесли йому візит. Граф Безбородько передав найщиріші слова підтримки від імператриці Катерини II та побажання якнайшвидшої зустрічі. Граф також вибачився, що найближчим часом не зможе приділити достатньо уваги Потоцькому і Ржевуському, бо головне завдання для його країни зараз — підписання мирного договору з Туреччиною.

Гетьмана Ржевуського трохи засмутила така відстрочка, а граф Станіслав, з цілком зрозумілої причини, був навіть радий.

Так минуло близько місяця чарівного, повного таємниць кохання Станіслава та Софи. Кохання, що дарувало стільки воістину щасливих хвилин нашим героям. Але все таємне обов’язково стає явним.

У середині грудня граф Станіслав влаштував у себе бал. Господинею балу попросив стати Софію, і вона без жодних вагань погодилася. До розкішної вечірньої сукні графиня одягла нові прикраси, які не залишилися непоміченими дамами. Всі були впевнені: це подарунок графа Потоцького. І не помилялися: напередодні ввечері Станіслав підніс ці коштовності Софії і попросив одягти їх на бал.

Сам граф Потоцький увесь вечір був надзвичайно балакучий і веселий та майже ні на хвилину не залишав грекиню.

Зрозуміло, наступного дня до Петербурга і Варшави летіли листи з повідомленнями про роман одного із найбагатших чоловіків і однієї з найвродливіших жінок Європи.

Через три дні на прохання графа Безбородька з Херсона прибув генерал де Вітте для участі в мирних переговорах.

Уже наступного дня подружжя де Вітте давало обід. Запрошені чекали цієї події, як читач чекає продовження любовного роману. На їхніх очах могла розігратися як драма, так і фарс, а може, і те, й інше. Граф Станіслав усе це розумів. Хоча йому здавалося, що громадська думка його не хвилює, насправді це було не так. У кожному з нас постійно борються дві істоти. З одного боку, людина живе для себе, адже життя дається один раз. Ми начебто б вільні у своїх вчинках, у своєму виборі, у своїх пошуках. Але як тільки наше «я» зробить якийсь авантюрний вчинок або вибір, тут же він потрапляє під пильну увагу нашого другого «я» — людини, яка живе в суспільстві і підкоряється його законам. Іноді цей другий аплодує першому, але частіше нещадно критикує. І чим вище суспільне становище індивідуума, тим обмеженіший у своїх діях перший і вимогливіший другий.

Граф Потоцький знав, що зараз, коли він хоче змінити життя своєї країни, його дії повинні бути хай не бездоганними, але хоча б зрозумілими суспільству. У будь-якому випадку він уже потрапив до історії, тому повинен намагатися зробити так, щоб нащадки не поминали його лихим словом.

Але з другого боку, йому хотілося простого, справжнього кохання, щастя, розуміння…

А цей другий, що сидить у нас, ще який нещирий! Зовсім недавно він так щиро засуджував зв’язок Жозефіни з Вієльгорським. Де ж тепер його принциповість?

З такими думками граф Станіслав збирався на званий обід. Напевно, графу де Вітте вже доповіли про їхні стосунки з Софією. І хоча Софія переконувала Станіслава, що подружні стосунки у неї з Йозефом давно формальність, граф відчував незручність. Положення ускладнювалося ще й тією обставиною, що граф Станіслав поважав графа Йозефа де Вітте як людину і цінував як офіцера.

На велике розчарування пліткарів, обід пройшов у дуже спокійній, приємній