Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Під ранок Софія заквапилася.

— Як, ти не залишаєшся? — здивовано запитав Потьомкін.

— Князю, я хочу просити вас тільки про одне, — Софія поки не змогла перейти з ним на «ти». — Я не хочу відкритих стосунків удень. Нехай ночі будуть нашими, а вдень ми залишимося просто друзями. Я розумію, що все одно нічого не приховаєш, але одна справа домисли, інша — якщо ми самі дамо привід для них. Я дуже дорожу своїм ім’ям і своєю репутацією.

— Добре, Софіє, нехай буде так! Але, сподіваюся, подарунки ти прийматимеш від мене при всіх?

— Тільки за умови, що вони не будуть настільки дорогими, щоб скомпрометувати мене. Такі краще робити наодинці, — кокетливо усміхнулася графиня.

Потьомкін не був би Потьомкіним, якщо б не зробив усе по-своєму, як йому того хотілося. Він ніколи не відмовляв собі в задоволенні робити подарунки коханим жінкам і насолоджувався, спостерігаючи, з якою радістю вони їх приймали. Чи не наступного дня за його наказом було влаштовано бал. Усім запрошеним жінкам роздали лотерейні квитки. Розігрувалося багато призів — ніхто не залишиться без подарунка. А головні призи — шикарна кашемірова шаль і золотий перстень, усипаний рубінами. В лотереї завжди сподіваєшся на диво, що саме тобі дістанеться головний приз. Ось і на балу у кожної жінки неспокійно билося серце: «А раптом я?» Софія не була винятком. І все ж коли «сліпий» жереб вибрав саме її, вона з підозрою подивилася на князя — той невинно усміхався і розводив руками.

Іншим разом Потьомкін увесь вечір упадав за графинею Браницькою і врешті-решт зробив їй найдорожчий подарунок. У цей момент увійшов черговий офіцер і попросив у князя дозволу звернутися до графині де Вітте.

— Графине, вам пакет із Парижа.

Софія розкрила пакет і ледь втрималася — там виявилося незвичайної краси дуже дороге кольє.

— Що таке?! — вигукнув незадоволений Потьомкін. — Хто сміє робити подарунки в моїй присутності?

— Не можу знати, ваша світлосте! — «злякано» відповів черговий офіцер. — Дарувальник побажав залишитися невідомим.

— Попов! — наказав князь своєму секретареві. — Терміново розібратися і доповісти мені. Я не дозволю різним іноземним нахабам господарювати в моєму домі. — І знову в палаючому погляді Потьомкіна Софія прочитала кохання до неї.

Наступного разу Потьомкін просто зіграв на жіночій психології. Почувши із-за дверей, як Софія захоплюється новим столовим сервізом, щойно привезеним з Європи і вперше виставленим на столи, він зайшов до зали нарочито розгніваний, узяв один із приборів і невдоволено похитав головою.

— Хто дозволив сервірувати цим столи? — гнівно запитав князь у свого секретаря. — Зараз же зібрати і викинути на смітник.

Усі присутні застигли в подиві, але перечити князю — значить накликати на себе великі неприємності.

І тільки Софія не витримала.

— Григорію Олександровичу, як можна викидати таку красу?

— Як? Вам це подобається? — погляд Потьомкіна потеплішав. — Тоді я змінюю своє рішення: дарую вам, графине, цей сервіз за непотрібністю.

І переможно поглянув на Софію. Грекиня зрозуміла, що знову попалася у майстерно розставлені сіті, і тим не менш їй було дуже приємно.

Але головні подарунки Потьомкін робив Софії наодинці. Цей богатир, державний муж, воєначальник перетворювався на хлопчиська, коли вечорами розкладав на столі численні дорогоцінні камені. Софія осторонь спостерігала за князем. Той викладав з каменів якісь фігури, розглядав їх на світлі, щось бубонів собі під ніс, іноді брав у руки ювелірну пилку і правив камені.

Здавалося, у цей час для нього у світі нічого більше не існувало. Швидше за все, князь Потьомкін у такий спосіб відпочивав від напруженого дня, зосереджувався, обмірковуючи свої проблеми. У ці хвилини Софія сиділа немов мишка, боячись ворухнутися, а коли робила який-небудь рух, Потьомкін підіймав руку, сигналізуючи, що пам’ятає про неї. Як правило, він вибирав один або кілька діамантів і з усмішкою вручав їх Софії, попутно розповідаючи про кожний, про його красу чи недоліки, які робили цей камінь ще більш значущим і дорожчим. Так минала година і навіть більше, а потім була ніч кохання, щоразу нова і неповторна.

Незважаючи на людські слабкості, Потьомкін залишався видатним полководцем, і на першому плані для нього була війна з турками. На його думку, після взяття Ізмаїла турки повинні запросити миру і сісти за стіл переговорів.

— Дерибас доповідає, що його флотилія з чорноморськими козаками відрізала Ізмаїл від Дунаю. Тепер Ізмаїльська фортеця оточена моїми військами.

— Дозвольте мені, князю, оглянути фортецю хоча б здалеку, — з надією попросила Софія. — Я обожнюю спостерігати за цими відірваними від решти світу острівцями за високими стінами.

— Графине, як ви можете піддавати себе такій небезпеці? — здивовано запитала Браницька.

— А що скаже наш герцог: чи доречно допускати жінку до настільки чоловічої справи? — Потьомкін повернув голову в бік Рішельє.

— Звичайно, жінці там не місце, — після паузи відповів той. — Але це зовсім не стосується нашої графині. Наскільки я знаю, ваша світлосте, графиня Софія бувала і під Хотином, і під Очаковом, і це завжди було добрим знаком. Я з принцем де Лінем завтра збираюся до Ізмаїла, і міг би взяти графиню під свою опіку.

— Так тому й бути, — підвів риску Потьомкін. — Тільки, цур, не затримуватися. Ми тут нудьгуватимемо без вас.

Фортеця Ізмаїл була справді чудово укріплена. Після огляду бастіонів на суші герцог Рішельє запросив Софію на корабель Дерибаса — і фортецю оглянути, і заодно пообідати. Це був унікальний обід! Унікальний за складом учасників. За одним столом, крім нашої прекрасної героїні, зібралися дворяни, чиї імена зараз сприймаються як синоніми слова «Одеса». Це іспанський неаполітанець Дерибас, француз Дюк де Рішельє, брабантський дворянин де Волан і французький граф Ланжерон. Звичайно, тоді вони ще нічого не знали ні про Одесу, ні про свою роль у становленні цього дивовижного міста. Сьогодні вони були просто в товаристві вродливої жінки (до речі, яка залишила Одесі приємний і романтичний куточок спогадів про себе, і навіть не один). Отже, чотири європейці залюбки улещували нашу графиню, перетворившись на мить з офіцерів