Двічі графиня та двічі генерал - Сергій Шарик

Після потішних боїв князь Потьомкін запропонував гостям і командуванню проїхати за ним за місто на пікнік. Гості охоче погодилися і всю дорогу, перебиваючи одне одного, обговорювали побачене.

— Зізнаюся, гусарський костюм вам до лиця, — звернувся Потьомкін до Софії, що їхала поруч із ним. — Але сьогодні не маскарад.

— Ви попередили всіх про польові навчання. А гусарський костюм, удосконалюючись десятиліттями, дуже вдало підходить для таких заходів. Ви мене, схоже, засуджуєте?

— Анітрохи, графине. Навпаки, все свідчить про те, що ви перебуваєте в постійному пошуку, а це мені імпонує.

— Зрівнятися з вами, князю, у мистецтві вражати всіх не зможе, мабуть, ніхто у світі. І мені здається, що на сьогодні це ще не всі сюрпризи.

— Мене радує, що ви так тонко все розумієте. Але це мій маленький секрет.

Невичерпний на вигадки Потьомкін у цей вечір здивував навіть звиклих до блиску версальського двору французів.

Пікнік відбувся під землею. Складалося враження, що князю бракувало палаців на поверхні і він вирішив збудувати підземний. Склепіння великої підземної зали підтримували грецькі колони. Григорій Олександрович обожнював яскраве світло, тому стіни були обвішані рядами бра зі свічками, що розташувалися між дзеркалами, під склепіннями висіло кілька люстр химерної форми, жирандолі кришталем і кольоровим склом нагадували невеликий фонтан або маленький феєрверк, канделябри із золота і зеленого мармуру стояли у спеціальних нішах. Усе це справляло враження океану вогню, що ледь помітно хитається. Дзеркала збільшували глибину зали. Темно-блакитні оксамитові дивани, холодний блиск золота — все це, на думку князя, мало підкреслити велич його задуму, його творчого пориву. У верхній галереї музиканти Сарті протягом усього вечора виконували класичну музику. Вона в підземеллі звучала трохи приглушено, але в цьому теж був певний шарм. А коли Сарті представив гостям свій новий твір — італійську кантату Giove, la gloria е morte («Юпітер, слава і смерть»), князь засяяв від щастя.

За вечерею Софія як новопризначений ад’ютант сиділа по праву руку від Потьомкіна. Зліва — княгиня Долгорукова.

— Князю, мої вигадки в порівнянні з вашими виглядають дуже блідо, — вимовила зачарована побаченим Софія.

— Я радий, що вам сподобалося. Щоправда, не все вийшло так, як я задумав.

— Немає межі досконалості.

— Ні, я сказав би так: не можна осягнути неосяжне.

Подали десерт. Морозиво, каву і цукерки розносили чомусь тільки чоловікам.

«Це неправильно», — подумала про себе Софія. Але незабаром їй довелося змінити свою думку. Рослі гренадери подали всім дамам кришталеві вазочки, доверху наповнені не морозивом і цукерками, а… діамантами…

Після вечері в небі спалахнув святковий феєрверк.

Наприкінці лютого прийшло повідомлення з Відня: помер імператор Йосиф II. Великий реформатор, який зіграв значну роль у долі наших героїв, написав у своєму заповіті: «Прошу всіх, кого я ненавмисно образив або не захистив, пробачити мене як людину і християнина. Прошу всіх не забувати, що монарх на престолі залишається такою ж людиною, як і останній жебрак у халупі, і що обидва можуть помилятися».

Софії після цього повідомлення захотілося побути на самоті. Забравши у Херсоні восьмирічного сина Яна, наприкінці травня вона вирушила до Мюсхора: відпочити і зайнятися облаштуванням свого нового маєтку. Незабаром туди ж приїхав і її чоловік, генерал де Вітте. І Йозефу, і Яну Мюсхор дуже сподобався — вибір Софії був схвалений.

Спілкування з сином, морські купання, прогулянки в горах і морем відволікали Софію від сумних думок. Грекиня знову була весела і привітна. У товаристві сина вона знаходила розраду, заспокоєння. Хлопчисько вже підріс і намагався копіювати батька. Це виходило у нього досить кумедно. До Йозефа Софія ставилася, як і раніше, з повагою, але не більше того.

Як швидко вони стали чужими одне одному! А чи були вони близькі взагалі? Напевно, ні. Але ж вона завжди прагнула бути зразковою дружиною, і була нею. І мріяла про таке кохання, на яке заслуговує кожна жінка. Про кохання сліпуче, розділене, щасливе… Тоді починаєш вірити в чари життя. Вона розуміла, що не кожній дано зазнати це почуття, але вірила й далі…

Потьомкін? Ні, ця людина в коханні, як падаюча зірка в небі, може несподівано спалахнути на мить і так само швидко згаснути. А ця мить, напевно, така солодка. І головне — потрібно обірвати її першою. Як із падаючою зіркою: побачити спалах і швидко заплющити очі — хвіст зірки надовго залишиться перед заплющеними очима в безкрайності нашої уяви.

Станіслав Потоцький? Він одразу сподобався Софії. Це той чоловік, з яким можна знайти любовну єдність. І хоча він одружений, Софія побачила в його очах прихований смуток, не властивий закоханим.

Занурена у свої думки, Софія прогулювалася стежками Мюсхора. Повітря, наповнене ароматами моря, кипарисів, лавра, ялівцю, самшиту, мирту, суничного дерева, здавалося тягучим, густим, п’янким. Велична, з гострозубими вершинами гора св. Петра з одного боку, безкрає море — з другого надавали цій місцевості казкового вигляду. І на душі ставало радісно, хотілося мріяти, мріяти і мріяти.

Мандрівки по Криму, здійснені раніше сімейством де Вітте, залишили також досить приємні враження. Особливо запам’яталася подорож до гори Демерджи. Природа тут проявила свою фантазію в повній мірі: туман, вітер, дощ і сонце рік за роком, століття за століттям виточували з каменю чудернацькі фігури, що нагадували птахів і звірів, замки і башти, казкових чудовиськ і страшних привидів.

— Дивись, матусю, справжня жаба! — вигукнув Ян і стиснув від несподіванки руку Софії. — А там, далі, бегемот з величезним пузом. А он собака женеться за лисицею.

— Де, де? — перепитала здивована Софія. — У тебе, синку, дуже добре розвинена уява.

— Ця риса в нього від мене, — підтвердив Йозеф. — Ось поглянь праворуч.

Він нахилився до вуха Софії і прошепотів:

— Цей кам’яний стовп мені нагадує фалос у всій своїй красі, а дві брили подалі — жіночі груди.

— Ваша уява, графе, вразила мене своєю новизною. Мабуть, кожен бачить те, що хоче побачити.

— Так, і не збираюся заперечувати це. Софіє, я хочу,