Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

А той, що називався Коржем, і втік од діда й баби, котрі його спекли, той, що шукав собі лисиці й кого послала в цей дім загадкова Нора Анатолівна, сидів, рівно випроставшись на стільці, обливаючи синім холодним поглядом Валентину Микитівну Карташевську, у дівоцтві також Корж, і тонким, солодким голоском просторікував, викладаючи свої філософські погляди на світ і життя.

- Да, - казав він, - дуже я, знаєте, не люблю тих, що горілку хлещуть. Мені, знаєте, від самого запаху горілки недобре стає. Я, Валентино Микитівно, сімейний покой люблю, щоб було все мирно й тихо. Висиш так цілий день головою донизу, а вдома хочеться й людиною себе відчуть.

- А котів ти любиш? - спитала крадьки Валентина, бо цим питанням завжди вивіряла: добра перед нею людина, чи ні.

- Кіт - тварина домашня, - сказав поважно молодик. - А я домашній покой люблю…

Він знову озирнув кімнату, наче перевіряв, чи справді матиме тут сімейний затишок, якого прагнув, а коли погляд його ковзнув по дверях, то чоловік менш витривалий міг би здригнутись: у прочілі стояла Марина і пильно на нього дивилась. Але він був чоловік витриманий, тож звівся зі стільця і засвітив до дівчини синім поглядом.

- Да, - сказав він, - от і Мариня прийшла.

- О, Маринечко, - підхопилася й Валентина - А у нас гість. Це добрий знайомий Культурної Нори.

- Да, - сказав Корж, ступаючи назустріч Марині, яка все ще стояла в дверях. - Я попросив у вашої мами разришенія, шоб ми могли познакомиться.

- Оце познайомся, Мариню, - засокотала Валентина. - Уяви собі, що його прізвіще, як і моє дівоче.

- Да, - сказав молодик, не відриваючи погляду від Марини, яка зробила вигляд, що зніяковіла. - Моє прозваніє Віталій Корж.

- А мене ви вже напевне і знаєте, - церемонно всміхнулася Марина.

- Да, - сказав молодик. - Я вас знаю і оце хочу присогласить у кіно.

- Але вона ще нічого не їла, - розгублено сказала Валентина.

- Я цей клопіт озьму на себе, - поважно сказав Корж, - і перед кіно присоглашу вашу дочку в кахве… Ви згоджуєтеся, Марино, щоб я присогласив вас у кіно, а перед кіно у кахве?

- Чи ж я знаю? - непевно озвалася Марина.

Мати за спиною в Коржа робила їй знаки обличчям, очевидно-таки спонукаючи дочку, щоб та згодилася й прийняла запросини і в кіно, і в «кахве», але їй не подобало згоджуватися так відразу, бо оцей візит був усе-таки для неї несподіванкою.

- Ми з вами не такі знайомі, - пробурмотіла вона.

- Да, - сказав Корж, - через це я і присоглашаю вас у кіно…

У цей час до обійстя Карташевських наближалася ще одна парочка. І хоч була під доброю мухою, в Андрія вистачило кебети звільнитися з обіймів свого можливого тестя - збоку це таки виглядало смішно. Вони пішли на містка, збудованого поверх розмитої греблі, і йшли по ньому майже не хитаючись.

- Глянь, яка тут у мене красота, - сказав Степан. - Я тут як у Бога за пазухою живу.

Але Андрій і не подумав милуватися красою, серед якої Степан живе, як у Бога за пазухою. Андрій дивився на дорогу. Степан теж подивився на дорогу і вони стали на тому містку двома стовбцями - те, що побачили, аж ніяк не могли назвати сподіваним. По дорозі ступала, гордо задерши носа, Марина, а її під руку по-старомодному вів молодик із так само задертим носом. Вони не йшли, а пливли по дорозі і, здається, світу не бачили: обоє однакового зросту, молодик худий, а Марина пишна, обоє біляві й кучеряві й уже поєднані тим загадковим зв’язком, який безпомильно свідчить, що ця пара таки порозумілась.

- А це що за корж? - спитав здивовано Степан, не підозрюючи, що вгадав прізвище того молодика.

- Це, Степане Григоровичу, вам лучче знать, - ображено й трохи плаксиво протяг Андрій.

- Та побий мене грім, коли бачив його! - заклявся Степан, а що грім його таки не побив, певне, сказав він правду.

- То мені вже нема чого до вас іти? - тим самим плаксивим голосом сказав Андрій.

- Стривай, - відмахнувся Степан. - І де це воно взялося, дженжулисте? Мабуть, ота зараза вистарала…

- Яка зараза? - не зрозумів Андрій.

- Жінка моя.

- То, може, я піду, Степане Григоровичу?

- Нє! - твердо сказав Степан. - Це вона, бач, свого зятя хоче мать. А я хочу мати свого… Ходім!

- Нема мені чого йти, дядьку, - уперся Андрій. - Додому піду!

- А вона щоб качалки мені на голові ламала?

- Та ж не боїтеся ви своєї жінки, - наївно сказав Андрій.

- Ясно, не боюся. Але причепиться, як шевська смола: напився, напився - тьху на твою голову!