Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- Гей ти, - гукнув він у небо, - може порадиш мені. - Куди мені котитися, бо не зустрів мене ні Ведмідь, ні Вовк.
- Вернися до діда й баби, - сказав йому Корж із неба.
- І вони мене з’їдять, хе-хе, - сказав Корж із землі. - Не такий я дурний.
- Ти вже став черствий, як камінь, - сказав Корж із неба. - Коли хочеш, допоможу тобі: станеш їм за сина.
- Чи ж для того я вийшов у світ? - сказав Корж із;ісмлі. - Знайду собі Лисицю. Адже Лисиці ще не перевелися і на землі.
- Вона тебе з’їсть, ця Лисиця.
- Лисиці черствих коржів не їдять, - резонно зауважив Корж із землі. - Їй треба куряток і качаток. А до того і я ласий. Хочу їсти курятину, качатину, гусятину і ковбасу.
Але місяць німував. Місяць чудувався: якісь чудні тепер стали Коржі. Тоді Корж побачив, що нічого йому теревенити, зірвався з трави й покотився. Він біг і знову піт його заливав. А коли закінчилася ця ніч, коли помер на небі той Корж-резопер, коли світло почало розливатися по землі, а небо замерехтіло, затремтіло і раптом стало бездонно-неозоре, тоді Корж відчув, що в нього ростуть руки й ноги, що в нього витинається білява голова, що очі в нього голубі, що на нього хтось-таки чекає в цьому світі, що на нього навіть тенета розкладають і що ті тенета не тільки не страшні, а й пожадані йому, бо їх легко переробити на гамака. Він чув навколо себе таємничі шепоти, відчував, що довкола існують люди і, хоч вони невидимі, причаєно дихають і пильно за ним спостерігають. «Он що воно таке - Лисиця, - подумав він. - То хто кого їсти буде?..»
- Я, - сказав він Валентині, - чоловік спокійний. Мене не тірисують компанії, випивки, а хачу мати затишне гніздечко. Жінку ж свою хочу уважать…
Він подивився на Валентину прозорими очима, і вона побачила, що вони повилися ніжною задумою.
- Да, - сказав він. - А ще я люблю рибки…
- О, в нас тут у річці риби скільки хоч, - заспокоїла його Валентина.
- По-моєму, ви мене не так пойняли, - сказав Корж - Я люблю не рибу, а рибки…
- Які це рибки? - трохи здуміло подивилася на нього Валентина.
- Абникнавені, - сказав молодик. - Ті, що в якваріюмах пливають…
- А-а! - протягла Валентина.
- Ну да! - незворушно сказав молодик. - Знаєте, я можу на ті рибки годинами дивиться…
Він поводив холодними синіми очима по кімнаті й зупинив їх у кутку біля вікна.
- Отут його можна й поставить, - сказав.
- Кого? - перепитала Валентина.
- Якваріюма. А в ньому щоб рибки плавали.
- Ну, якваріюм - це не те, що чоловік горілку хлеще, - згодилася Валентина.
- Да, - сказав молодик. - Я спокойний. І тулятися по світі мені набридло. Хочу завести собі сімню, якваріюм і рибки.
- Може, дітей? - делікатно поправила його Валентина.
- Да, й дітей, - сказав молодик і обвіяв її справді спокійним синім поглядом, в якому на деньцях ховалося трохи й криги.
6Десь у цей час Степан Карташевський дерся з Андрієм на круту гору, де стояв настромлений на залізну шпицю літак, - пам’ятка останньої війни, і де можна було без особливих ускладнень розпити ще одну пляшку «чорнила». До літака можна було підійти сходами, але ті загинали дуже вже простору петлю, а чоловікам нетерпеливилось. Отож вони лізли й пихтіли, молодий подавав старшому в найкрутіших місцях руку, піт заливав їм очі, і поки дісталися вони вершини, відчули, що їх у цьому світі щось-таки по-справжньому зв’язує, що вони, можливо, й народилися для того, щоб бути тестем і зятем, - кожен подумав про те одночасно. Відтак зігріло їх спільне тепло, і вони поспішили розпити свою пляшку «чорнила», щоб тепло оте з їхніх тіл не пропадало.
- Хотів би я мати такого зятя, як ти, - сказав Степан, розчулено дивлячись на пам’ятку з останньої війни.
- От би нам, дядьку, таку талабайку, - засміявся Андрій. - Як ревонули б оце зараз у небо.
- А коло хати й сіли б, хе-хе! - зареготався й Степан.
Вони уявили ефект, який мали б викликати, коли б на вулицю перед хатою Карташевських і справді сів із ревом отакий літак. З хати перестрашено вискочили б Степаниха й Марина… такі чудові в тої Марини очі, подумав Андрій, чорта лисого вона мене схоче.
- Не схоче мене ваша дочка, Степане Григоровичу, - трохи плаксиво сказав Андрій - його таки розібрало.
- Бо дурний, - сказав Степан. - Я тебе навчу, як з бабами тра. Думаєш - хвостом вилять і моняться? Зараз я тобі все, що треба, розкажу. - Він зробив поважне лице й зирнув на Андрія майже суворо. - Хочеш, щоб була твоя, приходь і бери. І не моняйся! - рубонув він. - Чув, що я сказав: р-раз - і в кулак! Не будеш моняться, сама за тобою побіжить. Як собачка, да-м?
Андрій хотів уявити, як біжить за ним, наче собачка, ота пишна й