Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук

А ситуація, як каже той і сей, була не дуже й складна. Двом чоловікам, котрі хочуть трохи розігріти зимну душу, а відтак і порозумітися, треба рівно стільки ж енергії, як і жінкам, коли вони сходяться поговорити. І ті, й сі мають однакове сп’яніння, бо й ті, й сі починають відчувати гостру взаємну прихильність, котра, хоч і дочасна, як і все у світі, людину все-таки задовольня. Отож першу пляшку «чорнила» Степан з Андрієм випили на цвинтарі на лавочці біля могили якогось Адама Солов’я, сам Адам Соловей дивився при цьому на них з вицвілої, зробленої на порцеляні, фотокартки. В нього були настовбурчені вусики, а очі великі й сумні.

- Мені ваша дочка наравиться, Степане Григоровичу, - сердечно сказав Андрій, не без розчулення позираючи на Адама Солов’я, - і коли ви й справді те, то я, знаєте, як би вам сказати, може, якось і того.

- А ти бачив її? - зацікавлено спитав Степан.

- Чого ж не бачив, - Андрій дивився з-під припухлих повік круглими й напрочуд добродушними очима. - І до вас на роботу приходила, і в місті потім стрічав. Одного я боюся: не захоче вона мене.

- Чого це не захоче?

Андрій зітхнув і знову подивився на Адама Солов’я. Той відповів йому сумним, вицвілим поглядом. І подумав Андрій, що тоді, коли Марина приходила на роботу до батька, він був трохи під мухою, через це дивився на дівчину досить сміливо, навіть підморгнути їй захотів. Але Марина лишалася холодна й неприступна, і він ще тоді зміркував, що ніколи, ніввіку не завоювати йому її. Окрім того, Андрій був сирота й ніколи не носив на плечах доброї одежі, він уже й звик до того і ніякої іншої одежі не потребував, а Марина була вдягнена ошатно, навіть пишно. А ще він побачив у неї золоті сережки й золотого на руці персня, і це його ще більше переполошило; Андрій не сказав Степанові, що вона після того приходила кілька разів до нього у сни, і навіть уві сні не був він із нею сміливий. «Нє, - сказав він тоді сам собі уві сні, - мені треба простішої дівчини».

Степан уже відчув першу зелену хвилю, яка почала погойдувати його тут, на зеленому цвинтарі, біля цього славного Адама Солов’я; може, тому йому захотілося похвалитися дочкою, хоч чинити так йому не вельми було й зручно: Марина була далеко не янгол. В цього янгола такі собі котячі пазурчики, і рота розтуляє не гірше од матері. «Да-м, - подумав Степан замріяно, - така жінка, а до неї теща - не подарочок». Отож він заговорив хитро, як це може добродушний чоловік, котрий випив тільки півпляшки чорнила: хай свідком тому буде цей милий Адам Соловей, вона дівчина не така простячка, як вони обоє, тобто Степан і Андрій, вона, знаєш-понімаєш, те і се, як каже той і сей, а воно, я тобі скажу, діло таке. Десять класів кінчила: р-раз! - він заломив пальця, на вечірній інститут вступила - два». Правда, вона покинула того інституту, але не тому, що дурна, нє, в неї головка справно работає; нє, ти на мене дивися, а то втупився в того Адама Солов’я. В Адама Солов’я це діло кончене; да-м, мало не забув, на фортепіяні вона уміє - у музичну школу її посилали. «Хе-хе-хе!» - сміявся Степан, бо йому здалося, що таки вразив Андрія. Воно так і було, але не так уразив його, як ще більше злякав.

- Де мені, дядьку, до такої дівчини, - сказав понуро Андрій, косячись на сумного Адама Солов’я. - Така дівчина й дивитися на мене не схоче.

- А ти штурмуй! - сказав Степан, здається, трохи й захмелівши. - Як ту безим’яну висоту, га? Ось зараз підемо зі мною - і штурмуй!

- Що ви, дядьку! - пролепетав Андрій. - Я не посмію. Та й жінки вашої я трохи боюся.

- Моєї ясінки? - захихотів Степан. - Та я її в баранячий ріг скручую!

- Може, й скручуєте, Степане Григоровичу, - сказав скрушно Андрій. - Я вашого сімейного життя не знаю. Нє, дядьку, із цим, що ми випили, я до вас побоюся іти.

- Вип’ємо ще! - твердо запропонував Степан.

Андрій подивився на свого можливого тестя з-під припухлих повік, очі його посмутніли і стали десь такі, як в Адама Солов’я.

- А коли ж вип’ю ще, - сказав він скрушно, - то знаєте… то знаєте, дядьку, воно, чого доброго…

- Та не крути ти! - гримнув простодушно Степан.

- Я вас шаную, Степане Григоровичу, - сказав Андрій, - і знаю, що ви мене не осудите. Але коли вип’ю з вами ще пляшку, вони подумають, що я п’яний…

У цей час Валентина сиділа на ґанку й посилала на вулицю біоструми. Здається, їх випускали на вулицю й інші істоти в домашніх платтях та капцях, які побували сьогодні в подвір’ї Валентини Микитівни Карташевської, котра в дівоцтві називалася Коржем, і яких вона зарядила імпульсами, чи зарядами, чи якоюсь іншою новочасною, придуманою вченими, штуковиною. Факт той, що всі ці істоти силою уяв і при допомозі думання в одному напрямі витворили своєрідне силове поле, а може, й самого молодика, котрий невідь-звідки взявся на околиці: невеликого, білявого й горбоносого з синіми холодними очима. В декого, правда, виникла думка, що той молодик існував і раніше, просто гра долі закинула його на цю вулицю, а що тут було так ретельно