Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- Не схоче мене ваша дочка, - сказав печально Андрій.
- Коли будеш така кваша, то й не схоче, - сердито блиснув оком Степан. - Я зі своєю як! Підійшов, а до цього знать не знав. Славна бабка, думаю. То й до неї. Втюрився в неї очима, а сам іду. Ну, а вона вже й тікать зібралася. Да-м, про що це я?
- Про те, як ви свою жінку теє-то…
- Да-м, як каже той і сей, - мовив Степан. - Значить, іду. Іду і як той вужака, очима її до себе кріплю. І що ти думаєш?
- Та ж женилися з нею, - печально прорік Андрій. - А я і вашу жінку боюсь.
- Бо шмата! А я от не так. Іду, значить, до неї, а вона вже очима кидає, щоб, значиться, десь од мене шигануть. А я нє, іду! Думаю: нє, я з тобою гратися не буду. Я такий, що в мене на одне слово підеш. І що б ти думав?
- Та ж женилися з нею, - смутно прорік Андрій. - А я так не вмію. Ще коли б хтось мені поміг.
- Я допоможу, - твердо сказав Степан. - Але ти слухай, що я кажу. Да-м, іду я, значить, а вона вже тікать збирається. Е, нє, кажу собі, од мене не втечеш, так легко я тебе, голубко, не пущу. «Пошли», - кажу, а сам повернувся - і назад. І що ти думаєш. Як собачка, за мною побігла..
- Може, воно у вас так і було, - печально сказав Андрій. - А я всього того не вмію.
- Бо шмата! - сказав Степан. - Ми от зараз з тобою й підемо, до мене і це діло устроїм. Як собачка, побіжить…
- Та я й не хочу, щоб вона бігла за мною, як собачка.
- А ти хоти! Інакше чорта лисого, а не її, візьмеш. їх, брат, треба без церимоній, пойняв мене? Пішли!
Вони подивились униз, де розстелилася чудова річкова долина і де стояла заросла деревами хатина Карташевських, і один, і другий дивився на ту хату замиловано, хоч ні один, ні другий не відали, що саме в тій хаті сидить якийсь Корж і замиловано розповідає Валентині про те, як він любить рибки. Андрій уявляв, що там сидить біля вікна, підперши долонею щоку, смутна і самотня Марина і що, може, воно й добре потрапити їй на очі під таку хвилю - щось там у неї в грудях ворухнеться; Степан думав, що сьогодні жінка не милитиме йому голови за випивку, адже жениха для дочки, а жінці можливого зятя він у свій дім зараз притарабанить. «А то ґдирає, ґдирає, - думав він, - що всі клопоти на її плечах, а я тільки ту дурну коробку знаю».
- Да-м, Андрій, - сказав самовпевнено він. - Коли так робитимеш, як кажу, то може, й родичами станемо.
Він захихотів і поклав Андрієві руку на плечі. Хлопець розчулився од такої ласки свого таки можливого тестя і несміливо обійняв його за стан. Отак вони й пішли, обійнявшись і похитуючись, адже пили натщесерце, і пішли довкружним шляхом, бо спускатися з гори таким розтеплілим і отак обнявшись було не з руки, та й шлях хотілося їм подовжити: Андрієві від того, що все-таки страшився переступати порога Карташевських; зрештою, і в Андрія прізвище було Карташевський, але ніяким родичем він Марині не був. «Хіба таке буває, - думав він, мугикаючи в тон Степанові, - щоб Карташевський та й оженився на Карташевській - не таке уже часте це прізвище». Степан начебто підслухав його думки.
- Це коли б та дурна Мариня тебе вподобала, - сказав він, знову захихотівши, - то й прізвища їй не треба було б мінять.
«Ага, - подумав смутно Андрій. - Я все-таки сумніваюся, що вона мене вподобає. Така горда вона та й пишна…»
- Така горда вона та й пишна, - пробелькотів його негнучкий язик.
- Це вона ціну собі набива, а характером вся в матір…
Він відчув, як між лопатками йому щось залоскотало: коли приходив додому під мухою, жінка з донею бралися за нього разом. Вони якось однаково кричали на нього, власне верещали, а він стояв мовчки і лише кліпав очима, бо для того, щоб уставити і від себе слово, треба було, щоб вони хоч на мить замовкли. А що вони й не думали замовкати, то й стояв бовдуром і тільки очима лупав.
Отак вони йшли, обійнявшись, і помугикували, і стало те мугикання вже невеселе, і похитувало їх однаково з боку на бік, наче пливли вони в одному човні по розбурханій ріці; попри все, було їм затишно, бо обоє належали до таких, кого алкоголь не збуджує, а втихомирює. Може тому, коли вертався Степан під мухою і коли доня з жінкою верещали на нього, то все одно всміхався і любив їх - на ту його усмішечку часом Валентина й навісніла і давала йому кілька буханців у спину, а він так само хитро підсміювався і все одно їх любив; а коли одного разу жінка гепнула його й качалкою, яка фатально підвернулася їй під руку, то він все одно любив і її, і дочку, хоч та й реготалася з того без пошанівку до його батьківської гідності.
- Да-м, Андрей, - сказав
