Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- Мені піти й за ручку тебе привести? - з удаваною невдоволеністю озвалася Валентина.
«Ну от, - подумав він, його смуток дійшов уже й до неї. Уже вона знає, що в нього на душі, але не мав сили переступити межі, що її замикала хвіртка».
- Я пішла розігрівати тобі обід, - сказала Валентина. - Чи ти вже десь наївся?
«Ніде він не міг наїстися, - подумав Степан. - Але коли вона зникне з того ґанку, може, й зайду».
- Добре себе почуваєш? - спитала вже м’якше вона й пильно позирнула.
А в нього від того запаху розімнутого жовтого листка стояла в нутрі осінь. І серце, й душа вже жили восени - все дихало смутком і печаллю. Рука його міцно вціпилася у штахет, а обличчя поблідло. Хміль вивіявся з голови, і він стояв на вступі до власного обійстя тремкий, порожній і прозорий. Стояв і блідів, а може, жовтів, як той передчасний листок.
- От дурний! - буркітливо сказала Валентина, важко спускаючись із ґанку. - Нема тобі чого робить!
Він ковтнув спазму, що підкотилася під горло, і перестав дивитися на жінку. Ішла таки до нього, щоб узяти за руку і ввести у дім. Отож кинув поглядом у небо, прозоре, вицвіле, без жодної хмарини, і не знайшов на чому опертися окові. Позирнув і на дорогу, але й вона була порожня й синя. Тоді по тілу його перебіг дрож, і він, заплющивши очі, подумав, що не тільки дурний, як це визначила його жінка, а, можливо, й жалюгідний. Що він жебрак, який підійшов до чужого дому, простяглий руку, і великодушна господиня того дому, кривлячись од жалю й огиди, несе йому милостиню.
1983р.
Оповідка десятаНе зійди із поїзда
1
Цей запах Юрко Тишкевич, син шевця й Ніни, що носила хустку, як у раджі, відчув, коли ще вискочив зранку надвір. Довкола драглисто тремтіли дощові сутінки, дощ сипався дрібний, надокучливий - ледве не мжичка. Хоч була тільки весна, він вискочив у самій майці, і тіло його пронизала тисячка крижаних крапельок - одночасно кольнули голі руки й плечі. Тоді він і вдихнув у груди того запаху - особливого гострого; так пахне, здається, болотяний ліс. Побіг назад у хату, а за спиною в нього з’явився раптом вітер, наздогнав хлопця на порозі і вдарив межи пліч, водночас люто затарабанивши у шибку сінешного вікна водяним дробом.
- Зовсім не маєш розуму в голові! - накинулася на нього мати. - Чого голий?
- Не голий, а роздягнутий, - спробував пожартувати Юрко.
- Хочеш застудитися на дорогу?
- Ні, - сказав легковажно. - Хочу загартуватись.
Брат із батьком уже пішли на роботу, тож лишились з матір’ю вдома самі. Стара поралася з постелями, вона вже в них - пенсіонерка, отож неквапно тупцялася з подушками, ковдрами й простирадлами. Потому почне без поспіху замітати й трусити доріжки з підлоги - поспішати їй нікуди.
- На сніданок що приготувати? - спитала.
- Підсмаж картоплі.
У хаті повітря з ночі було несвіже, й він це особливо гостро відчув після двору. Тому рушив до вікна, яке плакало краплями і скинув гачечка з кватирки. Штовхнув її рукою - на нього війнуло тим-таки гострим запахом болотяного лісу. Проти вікна росли кущі бузісу, і він уздрів, як на гілочках тремтять прозорі й холодні водяні кульки. У глибині проглядала спінена ріка, а над нею моталися, стрімко літаючи, великі білі чайки.
- Диви, чайки! - видихнув він. Мати спинилася в нього за спиною.
- Весна! - мовила.
І чи від того слова, чи від моторного матиляння білих тіл, чи від запаху болотяного лісу відчув раптом Юрко той настрій: весняна негода, дерева ніби повитягалися догори, стали навшпиньки - рвонули, як могли, в небо, яке приходить ось у такі ранки до всього сущого; вже оживали ті дерева, вже, здається, прокотився по їхніх капілярах перший трем, а може, збудилася перша хвиля соку, що омиває їхні омертвілі на зиму тіла.
- Відмовився б ти від тієї поїздки, - тихо сказала за плечима мати. - Хіба не було в них кого послати?
- Чого це ти? - повернувся до матері. Вразився раптом обличчя її було тривожне.
- Чи ж я вперше їду? - спитав.
- Вперше - не вперше, - сказала мати, невідривно дивлячись повз нього туди, до ріки, де збуджено ганяли над розбурханим річковим плесом чайки, - а така надворі погода…
- Іду поїздом, - терпляче пояснив він. - А поїзду байдуже: негода чи погода.
- Знаю, - сказала мати, не так вимовляючи, як видихаючи слова, - але в мене серце не на місці.
- А де? - засміявся він.
- Все тобі смішечки, - трохи розсердилася вона - А мені от зовсім не смішно.
Крізь сутінки прорвався важкий