Роман юрби - Валерій Олександрович Шевчук
- Я давно знаю, що ви приятелюєте з моїм сином, - добродушно сказав він. - Якого варення вам покласти?..
Іван не почув, що сказала Надія, а повернувся в бік матері. Та дивилася на нього великими, смутними очима і всміхалась.
- Сьогодні чудовий день, - сказала вона - Не гаряче й не холодно, і якось по-особливому пахнуть квіти.
- Покладу вам аґрусового варення, - чемно сказав Надії батько. - Як ви сказали, ваше прізвище?
Надія щось відповіла, але Іван не почув її голосу.
- Та ж ви з Іваном у четвертому коліні родичі, - радісно й трохи здивовано сказала мати.
- Це домашній кекс, - сказав Іван, простягаючи нареченій вазу тонкої роботи, в якій жовтіли скибки з темними очками родзинок.
Надія дивилася на нього синіми очима з жовтими крапочками і всміхалася м’якими вустами.
- Добре знаю вашого тата, - сказав батько. - Ми колись разом із ним учились у гімназії.
- Родичка ви нам по моїй лінії, - трохи гордо сказала мати…
Іван почув свій голос, далекий, ніби виблідлий, як стара фотокартка, голос, який щось весело оповідав. Срібна ложечка дзвонила об тонке прозоре скло - це батько помішував чай. Жовта оса прилетіла покуштувати аґрусового варення, але була надто жадібна і впала у густу в’язь. Вона виповзла з вазочки з обмоклими крильми, вражена і ледве жива, а вони сміялися з веселої історії, яку котрийсь із них розказав.
- А зараз, - мовив голосно Іван, - я запрошую вас у дім. Хочеться мені заграти… Щось веселе й сумне, як цей день…
Почув музику, але то грав не він. Ця музика щось зворушила і збудила в ньому, сочилася вона крізь гілля дерев, начебто заграли самі дерева й трава. Озирнувся, немов справді щось може в житті повторюватися чи повертатися, ніби справді можна пізнати ту загадкову присутність, яка є нашим прожитим. Зрозумів, що в світі є щось вище і за це, що існує щось тонке й вишуканіше цієї музики, яка наповнювала його, захоплювала й покривала; зілля захитало голівками; хитнулося гілля, скинувши кілька дозрілих плодів, що глухо впали на м’яку землю городу; в цей час у глибині двору сухо зарипіла хвіртка, яку, здається, погано причинила за собою Жасминова Пані.
Можливо, хтось до нього зайшов, а може, це йому здалося. Йому таки причувся легенький рип піску під підошвами. Хтось достеменно йшов до нього по доріжці, і той хтось був прозорий, як дим, і мав очі сяйнисті, ніби дві зорі.
1983р.
Оповідка дев’ятаДва соколи
1
Кухонне вікно залите ранішнім сонцем, проміння падало на спину Степану Карташевському, і коли Степан ворушив виделкою, здавалося, що ворушить він променями. Степанова дочка Марина була заспана і вряди-годи розтуляла немалого рота, повного міцних білих зубів.
- Такі в тебе зуби хороші, - сказала, блискочучи золотом своїх, уставлених, Степаниха, - саме тобі, прямо сказать, заглядєніє. З такими зубами, я тобі скажу, в кіно зніматься можна.
- В образі тигра, - буркнув Карташевський.
- І чого це ти її ображаєш? - аж скинулася Степаниха. - Ще таких дівчат, як Мариня, пошукати тра!
- Ну, наш папка всіда! - сказала байдуже Марина - Хіба ти його не знаєш?
Тоді й прийшло оте озоріння. Можливо, один із ранішніх променів замість того, щоб падати навкіс, відхилився од твердо прокладеної золотої дороги, по якій мав ковзати; здається, він ударився в дзеркальце, яке взяла в руку Марина, щоб обдивитися, чи справді таких дівчат, як вона, треба пошукати; як там не було, а промінь таки стрибнув у ліве око Степанихи (вона ж таки Валентина Микитівна Карташевська, а в дівоцтві Корж), і той промінь через око освітив засутенілий закамарок її мозку. Отже, вона змогла зв’язати кілька понять (краса рідної дочки плюс потреба когось шукати) у простий, як у підручнику «Логіка», умовивід:
- А ти, дочко, отак не сиділа б склавши руки: пора й тобі жениха пошукать… Не забувай, що тобі двадцять і їден.
Викотила з себе ці речення, зробивши тільки два вдихи в місцях, де й належалося бути паузам, отож це речення прозвучало з її вуст начебто вірш.
- Отак вийду на вулицю й кричатиму: агов, женихи, збирайтеся!
- Нє, чого так, хитріше тра, - не без таємничого виразу на обличчі проказала, блиснувши золотими зубами Валентина Карташевська, яка була в дівоцтві Коржем. - От я, сказать по правді, твоєму батечку як голову закрутила? Певне, й досі думає, що сам мені голову закрутив…
Степан щось буркнув чи відхаркнув застряглого у горлі кавалка картоплі, а тоді й зачвакав, щоб добре того кавалка пережувати і щоб удруге він у горлі не застрявав.
- А мені той заміж не горить, - байдуже сказала Марина - Візьмеш собі на голову якесь п’яне варзякало і мучайся.
Вона встала з-за столу, бо